Інтеграція України в сучасну світогосподарську систему

Характер розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД теж не може задовольнити Україну. Сукупний товарообіг між країнами СНД відчутно скорочується. І справа тут не стільки у відцентрових тенденціях, скільки в техніко-економічній непідготовленості більшості країн СНД до реінтегрування на новій, ринковій основі. Виявилася нежиттєздатною значна частина колишньої системи науково-виробничої спеціалізації і кооперування.

Відбувається переоцінка ставлення до СНД як до інтеграційної структури, переглядаються колишні економічні зв'язки з погляду доцільності, вигоди і зиску і на мікрорівні - підприємствами. Інтеграційний процес на макрорівні обумовлюється узгодженням на міждержавному рівні структурної, науково-технічної, соціальної та зовнішньоекономічної політики, чого досі не спостерігається в рамках СНД.Члени Співдружності підписали понад 800 міждержавних документів - угод, конвенцій, меморандумів тощо, тобто основа договірно-правової бази розвитку співробітництва вже створена. Проте й досі ця інтеграційна якість не отримала практичного відображення в організаційній структурі та механізмах роботи Співдружності. Свідчення цьому - зниження зовнішньоторговельного обороту країн СНД (табл. 1).

Внутрішніми загрозами у сфері техніко-економічних відносин є низька частка торгівлі Україною машинами, устаткуванням, готовими виробами (а загалом - інформаційно та інтелектуально насиченою продукцією), ліцензіями, інжінірінговими та управлінськими послугами, втрата традиційних ринків збуту продукції машинобудування внаслідок її неконкурентоспроможності, майже повна відсутність участі у міжнародному поділі праці з країнами далекого зарубіжжя та незначна з країнами близького зарубіжжя, значна втрата внутрішнього ринку внаслідок ввезення в країну іноземних товарів нерідко сумнівної якості і придушення внаслідок цього вітчизняного товаровиробника тощо.

В межах технологічного способу виробництва найбільшими загрозами для України є низька продуктивність праці (за цим показником наша держава відстає від розвинутих країн світу майже у 20 разів), висока енергомісткість продукції (у 1999 році енергомісткість в Україні становила 1,91 кг ум.п. на 1 дол. ВВП, тоді як у країнах ЄС - 0,2 кг), матеріаломісткість, фондомісткість, надмірно висока частка базових галузей (у 1999р. на металургію, паливну промисловість, хімію і енергетику припадало 59%, тоді як у 1991р. - 25,6%; за цей час частка машинобудування скоротилася з 30,7 до 13,8%)[5], надмірно велика частка технологічного способу виробництва, що базується на ручній праці (понад 40%), на машинній праці, але з низькою якістю техніки (майже 50%) та незвичайно низька на автоматизованій праці не належної якості (менше 10%), а отже майже всеохоплююча технологічна відчуженість працівників від засобів виробництва, відсутність могутніх національних компаній, які могли б конкурувати з іноземними ТНК, глибока екологічна криза, продовольча криза та ін. Про наявність продовольчої кризи засвідчує, зокрема той факт, що середня кількість ккал, що споживається людиною, становила в Україні у 1998 році 2537 [6], тоді як згідно з класифікацією ООН, в умовах щоденного середньодушового споживання менше 2600 ккал розпочинається голод.

Найважливішими внутрішніми загрозами у сфері організаційно-економічних відносин є низький рівень та якість маркетингових досліджень, особливо міжнародних, аналогічний рівень впровадження досконалих організаційних структур (дивізіональної та ін.) управління підприємствами, управлінського апарату на мікро-і макрорівні, підбір кадрів здебільшого не за професіональними ознаками, майже тотальна корумпованість державних чиновників тощо.

В межах організаційно-технологічного способу виробництва важливими загрозами безпеці України є відсутність сучасної структури продуктивних сил, їх науково продуманої організації, (що виявляється у значному відставанні розвитку науки у системі "наука-техніка-виробництво", у відставанні розвитку інформації, у відсутності випереджаючого розвитку особистісного фактора порівняно з речовими та ін.), техніко-економічних відносин (що виявляється у низькій питомій вазі сфери послуг, недостатньо розвинутому суспільному поділу праці в особливій і передусім одиничній формах), відірваність або слабкий зв’язок науково-дослідних інститутів від виробництва (що свідчить про нераціональність їх організаційної структури) та ін.Основними внутрішніми загрозами в межах відносин економічної власності є посилення соціально-економічного відчуження найманих працівників від власності на засоби виробництва і результати виробництва, від управління власністю, наближена до тотальної приватизація кланово-номенклатурною елітою державної власності, в т.ч. стратегічних об’єктів, необґрунтоване руйнування навіть рентабельних колективних сільськогосподарських підприємств, непомірний диспаритет цін на сільськогосподарські та промислові товари, які закуповує село (особливо в 90-х рр., внаслідок чого з села було викачано понад 95 млрд. грн.) [7], відсутність якісної реалізації власності на робочу силу у формі заробітної плати (внаслідок чого остання не виконує своєї відтворювальної і стимулюючої функції), соціальних виплат та ін; узурпація трудової колективної власності, що почала формуватися в Україні в середині 90-х рр., високий рівень економічної злочинності, корумпованості (за цим показником наша держава посідала у 2000 році 3 місце у світі серед 90 країн, тоді як у 1998 - 16-е місце), величезна диференціація доходів між найбіднішими і найбагатшими верствами населення (в Україні цей розрив, за розрахунками В.Єременко, становить 1:50 і навіть більше, тоді як в багатьох розвинутих країнах світу 1:12, що загрожує соціальним вибухом. За даними учених Каліфорнійського Інституту війни і миру перевищення межі 1:14 в отриманні доходів 10% найбагатших і найбідніших верств населення загрожує соціальною революцією, але на радість кланово-номенклатурної еліти їй в спадок дістався заляканий тоталітарною системою народ до того ж неорганізований, занадто терпеливий, який зазнає зомбування з боку значною мірою підпорядкованих олігархам ЗМІ), низький рівень інвестицій в економіку (так, в сільське господарство, за даними провідних вчених-аграріїв в 90-х роках, було інвестовано такі мізерні кошти, яких у розрахунку на 1 га угідь не вистачає навіть на закупівлю ручного інвентаря) [9], низький рівень гривневої монетизації економіки і засилля долара, недосконала структура грошової маси, мізерний рівень заощаджень населення, щорічне вивезення за кордон понад 5 млрд. дол., паразитично висока відсоткова ставка комерційних банків, критично низька частка довготермінових кредитів, надмірні податковий тиск і акумуляція доходів в центральному бюджеті (а отже відсутність раціональної регіональної політики), наявність хронічної заборгованості (із заробітної плати понад 6,5 млрд. грн.), заборгованість підприємств та організацій перед бюджетом в сумі майже 14 млрд. грн., кредиторська і дебіторська заборгованість.