Міське та сільське населення України

У повоєнні роки відбулися певні зміни в гео¬графії міського населення. Найсуттєвішими з них є прискорене зростання чисельності міських жите¬лів західної і південної частини України. В ре¬зультаті частка міських жителів східних і південно-східних областей в усьому міському населенні сильно (майже на 10%) скоротилася. Продовжу¬вався неухильний процес повсюдної концентра¬ції населення в обласних центрах.

Значний інтерес для комплексної характеристи¬ки населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насам¬перед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального роз¬витку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджу¬вати, що вона мала певні переваги в рівні життя і мо¬жливостях соціального розвитку.

Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать, що рівні сукупних доходів сім'ї робітника і службовця (міські поселення), а також сім'ї колгоспника (сільські поселення), скореговані з урахуванням витрат часу на роботу в суспільному господарстві, а також з урахуванням зіставлення доходів, що використовуються вказаними групами населення на будівництво і обслуговування житла, допоміжних будівель і споруд, на оплату кому¬нальних послуг з фондів суспільного споживання, реально складають відповідно 100 і 66,8%. Сло¬вом, різниця між доходами міського і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь міського. Причому, вказана різниця створювалася в умовах, коли рівні грошових доходів міських і сільських жителів України були майже однакові. Отже, дана різниця формувалася за раху¬нок того, що в містах оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його споруджен¬ня і обслуговування, тоді як у селах практично усе це оплачували самі жителі. Крім того, міське насе¬лення користувалося значно більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного жителя. Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава в розрахунку на одного жите¬ля великого міста, а отже, більшими соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.

Аналіз матеріалів перепису населення 1989 р. свідчить, що найвищу частку серед міських жите¬лів України займають євреї (99,1% від усіх євреїв республіки). Різко переважають міські жителі серед найбільшої національної меншини — росіян (87,6%), окремих малочисельних у республіці національностей — осетин, асірійців, киргизів, арабів та ін. (близько 100%). Частка міських жи¬телів молдаван і кримських татар (по 33,3%), гагаузів (27,5%), угорців (38,6%), українців (60,3%) та ін. відносно невисока (табл. 44).

Безперечно, в майбутньому, у зв'язку з перехо¬дом до ринкової економіки, критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського і сільського населення зміняться. Але на сучасно¬му етапі різке перевищення частки міського насе¬лення одних національностей порівняно з часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в умовах функціонування планової економіки.

2. Сільське розселення

Значний науковий і практичний інтерес викли¬кає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970-1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29,7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільсько¬го населення (з 21,4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%). У наступні роки ці в цілому високі тем¬пи були ще вищими (за 1979-1989 pp. чисель¬ність сільського населення скоротилася до 17,1 млн. чол., або на 11,9%).Найбільш інтенсивне скорочення кількості сіль¬ських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньо¬му Південно-Західному економічному районі, де зо¬середжено майже 50 % усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді об-ластей даного району (Івано-Франківській, Львів¬ській, Волинській) число сільських поселень пра¬ктично не скоротилося.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенден¬ції в сільському розселенні, виявити головні при¬чини, що обумовлюють дані процеси.

По-перше, за 1970-1989 роки число малих сіль¬ських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51-100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нарахову¬валось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в ко¬жному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася — до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001-3000 чол. також помітно зменшилася — з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населен¬ням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Ук¬раїні становила 12% від загальної кількості сіль¬ських населених пунктів, в 1979 p.—15,3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20,4% до 17,8%.