Риторика 19 - 20 століть
Динамізація політичного життя в Росії другої полови¬ни XIX—початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить пригадати іме¬на діячів російської революції: О. Керенського, Л. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.
На рубежі XIX—XX ст. з'являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномоства виді¬ляється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написа¬ні ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.
Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу:
"А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну й соромітницьку ролю. Зраджувала, во¬рохобила, інтригувала, але нїколи не служила своєму народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, нїколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках поль¬ську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом укра¬їнський нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прий¬няла російьку національність протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки — і "їм же ність числа" — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, най¬тяжчі часи істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і тем¬них, бідних і богатних, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнішу її верству".
Знаний був і голова Товариства українських поступо¬вців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали попу-лярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяйство". Був видавцем газети "Громадська думка" — єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник".
Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог само¬стійності України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика ("Історія розвитку укра¬їнської державної ідеї", "Націоналізм", "Московська отру¬та", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.
Популярний був публіцист, політик і літературозна¬вець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.
Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний ора-тор, який заслужено вважається одним з батьків україн¬ської нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову", 1918).У цілому ж на рубежі XIX—XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижу¬ється; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово но¬вого розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних дер¬жавах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні ре-жими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають виклада¬ти у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинаєть¬ся почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із сучасних російських підруч¬ників з риторики М. Львов твердить, що криза ця не тор¬кнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особли¬вих висот не сягнула.
На Заході проповідники шукали нерідко модернізую¬чих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному романі "12 стільців" Еллочка-людоїдка з її словником на 30 позицій, стає печаль¬ним символом епохи. Водночас відбувався неухильний на¬ступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширен¬ня "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах перебувала вели¬ка кількість людей; з другого — він символізував звільнен-ня особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнава¬ла ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідео¬логії.