Риторика 19 - 20 століть
Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й ди¬скурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Кон¬цепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на ауди¬торію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класич¬ною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається ві¬домий підручник Ж. Дюбуа та ін.).
По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіо¬тики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту; функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяєть¬ся практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його "щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засо¬бами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особли¬востей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати пози¬цію [в рос. оригіналі — "мнение"].
У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (на¬приклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промо-ви, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.
Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.
Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвит-ку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера ри¬торики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дос¬лідників і вимагає спеціальних спостережень.
Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протятом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Євро¬пи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійсько¬го світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.
Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.
2. Українське ораторство XIX—XX ст.
Розвиток українського риторичного слова за часів па¬нування Російської та Австро-Угорської імперій являє со¬бою строкату картину.
Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.
У східній Україні майже цілковито запанувала росій¬ська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".
Але пробудження національної самосвідомості та полі¬тичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":