Риторика 19 - 20 століть

"Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволе¬но являтися на світ, але переслідувано навіть наукові стат¬ті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні".

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діа¬лектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все роз¬бивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток україн¬ського ораторства став дуже утрудненим.Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Ук¬раїні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі пат¬ріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із това¬ришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім брат-ськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібрала¬ся, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!".

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної са¬мосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації було яскраво зма¬льовано прагнення українства до політичного самовизна¬чення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути мо¬жемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зок¬рема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду при¬сяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в сус¬пільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм по¬літичного життя, розвивало юстицію, засновану на заса¬дах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина Ук¬раїни, "ораторське мистецтво не мало можливості розви¬нутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи" [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після ска-сування кріпацтва 1861 р. — С. А., М. Ч. ],"здавна процві¬тало <...> лише духовне красномовство".

Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російсь¬комовної). Після згаданої судової реформи та запрова¬дження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на роз¬виток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах куль¬турно-національної автономії, запровадженої Віднем, смі¬ливіше підносила українське слово — тут воно не було за-боронено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені за¬хідні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

Українське судове красномовство XIX—XX ст. знає та¬кож імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київ-ського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків україн¬ської національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київ¬ському та Софійському університетах, був одним із зас-новників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед ро¬сійських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілі¬зацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.