Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві
Підкреслимо, наведений вище аналіз стосується інституалізованих релігійних організацій. Винятками можуть бути лише міжособистісні стосунки тих чи інших релігійних діячів, засновані на прагматизмі або кон’юнктурі поточного моменту. Але то вже предмет зовсім іншого дослідження.
Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще більшої строкатості завдяки розширенню релігійної мережі, задоволення духовних потреб віруючих в умовах демократії вимагатиме врахування особливостей їхньої релігійної віри. Взагалі ідея єдиної Церкви чи релігії закладена в кожному віровченні, адже всі вони вважають себе єдино істинним вченням. І якби вони насправді бажали з’єднання, то їм довелося б змінити свою сутність і зійти з арени суспільного життя.
Характерно, що ідеї єдності на релігійному ґрунті виходили на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації Української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. Якщо розглядати ідею єдиної національної Церкви крізь призму проблеми сущого і належного, то вона відтворює власне другий аспект. Тому, виявляючись досить пафосною і патетичною, ідея єдиної національної релігійної інституції залишається разом з тим невідповідною реальному буттю.
Допускаючи та обговорюючи можливості міжцерковного єднання, ніхто не здатен запропонувати реальних механізмів і форм його здійснення. Найбільш радикальні уявляють, що в Україні мусить з’явитися нове церковне утворення християнського типу, яке не знатиме ніяких конфесійних бар’єрів. Шукати подібну форму церковного співжиття вони пропонують на перехресті католицького і православного світів. Але як це реалізувати? Цього не знає ніхто. Очевидно, такі проекти взяті з серії фантастичної футурології.
В реальності, окрім того, є, скажімо, представники невіруючих чи вільнодумців, або групи етноконфесійних меншин [10], що з давніх-давен успадкували вірування своїх предків, чи українці, які ідентифікуюють себе з різними напрямами протестантизму та інші? Як бути з їхніми вимогами гарантії їхніх прав? На чатах яких, до речі, стоять Конституція України, міжнародне право, та ж Рада Європи, і не тільки...Такі проблеми популярними відповідями не розв’яжеш.
Немає сумніву, що гасло «Одна держава - одна Церква» є прагматичним і привабливим. На духовний потенціал певних конфесій і церков спирається багато народів світу. Проте для українців характерна своя специфіка. Вони як цілісне етнонаціональне утворення не віднайшли себе в жодній із конфесій, будучи здавна та залишаючись і сьогодні поліконфесійним народом. Частина Українського народу задовольняє свої релігійні почуття у православ’ї, інша - сповідує греко- чи римо-католицизм, а ще інша - пов’язує себе з протестантизмом чи іншими віросповіданнями. Жодна з конфесій, що існували в минулому та існують нині в Україні, ніколи повною мірою не охоплювала всього розмаїття національно-культурного буття Українського народу.
Тому чи не дослухатися нам до висновків Папи Римського Івана Павла ІІ: «Європа повинна дихати двома легенями. Для неї однаково цінними є Католицька і Православна Церква...» [11].Треба також враховувати, що в Українській Державі свобода совісті, а відтак і поліконфесійність та поліцерковність закріплені політико-правовими нормами згідно з міжнародною практикою. Конституція України [12] та Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [13] гарантують рівноправність усіх конфесій, право громадян на сповідання будь-якої віри. Стаття 35 Основного Закону зазначає: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність... Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» [12, 14].
Саме тому для визначеності й ефективності аналізу конфесійно-церковного життя в Україні, його впливу на політико-соціальні, духовні й етнокультурні процеси Української нації необхідно прийняти таку дефініцію поняття «національна церква», яка би відповідала вимогам часу. Позаяк жодним декретом чи законом вилучити його з наукової, політичної чи релігійної практики неможливо.
Виходячи з дослідження взаємовпливу етнічного і релігійного в історії людства, природи феномену етноконфесійної специфіки релігії та законів логіки, таке поняття (згідно із законом достатньої основи) має відображати мінімум п’ять визначальних параметрів:
1) історичний; 2) географічний; 3) етнокультурний; 4) політичний; 5) демографічний.
Тобто розглядається функціонування національної Церкви у певний історичний період, на визначеній території, у плані засвоєння нею і сприяння поступу етнокультури, формуванню самосвідомості та державницького менталітету даної нації, а також рівень поширення означеного віросповідання серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації [14].