Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві

Проте можна стверджувати, що тут причини і наслідки переставлені місцями. На моє переконання, чвари і розділення, що тривали на українських землях у XIII, XIV, XV століттях, якраз і призвели до укладення Берестейських угод.

Болісно зреагувавши на укладення унійної угоди в Берестечку, православні спробували утворити союз з протестантами. У Вільно під керівництвом князя К. Острозького православне духовенство спільно з представниками лютеран, кальвіністів і чеських братів зібрало з’їзд, на якому було утворено конфедерацію. Однак об’єднання не сталося через протиріччя з приводу низки догматичних положень, звичаїв та обрядів. Православна церква не могла поступитися протестантам своїм впливом на формування самосвідомості українців. Адже ця сфера вже до того була нею цілком монополізована.

Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної Церкви в Україні. Зокрема у першій половині XVII ст. в контексті загострення міжцерковних суперечок митрополити Йосип Рутський та Петро Могила (відповідно з боку Греко-католицької та Православної церков) спрямували свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між вказаними церковними структурами. Ієрархи виходили передусім з того, що генеза православ’я і греко-католицизму має єдині корені, а відтак поставили собі за мету поєднати ці дві церкви на основі «генерального замирення». Внаслідок їхніх зусиль, що творили «нову унію», мав постати Київський патріархат, незалежний від Константинополя. Але наявні догматично-церковні розбіжності і неузгодженість у вирішенні організаційних питань після смерті Йосипа Рутського, а потім і Петра Могили звели нанівець виплекану ними ідею церковного єднання.

Однак в наступному — XVII ст. — нова спроба актуалізації ідеї національного поступу Українського народу у спосіб об’єднання православних і греко-католиків була започаткована М. Смотрицьким. Але і його ідея «справедливої унії» не була сприйнята широкими колами віруючих і не знайшла свого укорінення в релігійно-церковному житті України.

Як бачимо, робилося чимало реальних спроб об’єднання церков, проте більшість із них були невдалими. Головна причина їхньої невдачі — бездержавне існування Українського народу протягом багатьох століть. Нерідко поспішні, непідготовлені церковні утворення, які формувалися переважно з політичною метою, не витримували випробувань часом і розпадалися. Але найчастіше їх душили «в братерських обіймах» держави тих сусідніх народів, які господарювали в ті чи інші часи на українських землях.

Незважаючи на невдалі попередні історичні спроби, ідея створення національної релігійної організації в Україні й нині користується помітним авторитетом. Більше того, деякі церковні діячі висловлювалися навіть за статус не просто національної, а державної Церкви. Ось лише кілька офіційних заяв нині покійного Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Володимира (Романюка): «Будь-які тлумачення, що, мовляв, усі конфесії мають бути рівними, що нам не потрібна державна Церква, мені просто не зрозумілі. Я, наприклад, вважаю, що повинна бути Церква державною, якщо вже не де-юре, то де-факто... Наша державна влада не повинна реєструвати все підряд і казати: будьмо всі однакові, рівні перед законом... нема такого у світі, щоб всюди були релігії рівні» [7]. І далі: «Я — за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ’я» [7].Дійсно, православ’я має глибоке коріння на українських теренах, його духом просякнуті національна культура, свідомість, традиції значної частини Українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в історії України Православній церкві важко стати загальнонаціональною, адже у деякий час вона певною мірою гуртувала націю, в інший — ставала фактором національної дезінтеграції. Особливо це проявилося, коли Київська Митрополія перестала бути Екзархатом Вселенського (Константинопольського) Патріархату й була загарбана до складу Російської Православної Церкви.

Окрім того, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи. Хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. На думку дослідників, це, окрім іншого, обумовлюється надмірним консерватизмом, здавна характерним для православної Церкви. Ось як це означує керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України професор А. Колодний: «Визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією» [8].

Особливо варто відзначити те, що гострою проблемою для сучасного українського православ’я залишається його внутрішня диференційованість на кілька юрисдикцій (одну — Московську та дві — Київські) — (рис. 1).