Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві
У сучасних гуманітарних студіях досить поширеною є думка, що починаючи з другої половини XX ст. роль національних держав у міжнародних відносинах зменшується в міру того, як набирають силу інші структури: великі транснаціональні корпорації, міжнародні організації тощо, тобто настає ера глобалізації. Фактори глобалізації, що особливо яскраво виявили себе у процесі створення і становлення Європейського Союзу, нібито демонструють невідповідність моделі суверенітету у національній формі сучасним тенденціям світового розвитку.
Проте така точка зору, скоріше, може бути виправданою для націй, які вже мають багатовікову історію національних держав, за час існування яких вони досягли певного рівня національного розвитку, а можливо, в дечому і вичерпали його потенціал у рамках національних держав. Інша річ нації, історія яких склалася таким чином, що вони тільки нещодавно здобули чи відновили власну державність або лише знаходяться на шляху до цього.
Без певного періоду розвитку на рівні національної держави нація залишається «недорозвиненою» у багатьох важливих компонентах, і жодні транснаціональні структури не зможуть компенсувати цього відставання. Тому Українська державність, здобута наприкінці ХХ ст., є надзвичайно важливою не лише з точки зору піднесення національної гідності, а головне — у перспективі повноцінної реалізації потенціалу країни і нації. Отже, феномен самоідентифікації нації потрібно розглядати насамперед з точки зору його потенціалу для повноцінного розвитку нації, котрий, попри розмаїтість поглядів на цю проблему і численні дискусії, з необхідністю потребує створення національної держави. Звідси очевидною є важливість пильного дослідження чинників національної самоідентифікації, серед яких вагоме місце посідає етноконфесійний.
В нашому аналізі ми обмежуємося розглядом світових релігій (здебільшого, християнства). Саме етноконфесійні особливості їхнього побутування стають, попри космополітичність таких релігій, могутнім чинником самоідентифікації націй. Тому ми не випадково наголошуємо на етноконфесійному аспекті впливу релігії на процеси формування та самоідентифікації нації.
Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших, віру у надприродне і відповідно своїх вищих покровителів простежується ще з архаїчних суспільств. Таке прагнення до виокремлення своєї спільноти, свого етносу серед інших з одночасним визначенням свого місця в цій системі координат через особливості вірувань і є першими виявами впливу ще протоетноконфесійного чинника на процеси самоідентифікації людських спільнот.
На ранніх стадіях розвитку релігії, коли існують здебільшого племінні, переважно язичницькі, вірування, територіальні кордони етносу, мови і релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства у своїй праці «О религии и религиях» (С-Пб., 1894), О. Пфлейдерер називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом, відрізняючи його від більш пізнього етичного монотеїзму, що «розвився лише цілими сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче духовне божество. Навпаки, патріархальний генотеїзм — це наївна віра кожного племені у свого особливого, племінного бога» [1]. Характерною рисою племінних релігій, на думку вченого, була роз’єднаність і роздробленість уявлень. Згодом, з появою націй і держав, відбулося об’єднання божеств у пантеон, з’явилася єдина міфологія.
Світові релігії стали такими ще й завдяки тому, що вони до певної міри спромоглися подолати партикуляризм, об’єднуючи племена, народності тощо на шляху до утворення етносу і нації. Водночас вплив інших етнічних характеристик, таких як спільність території, антропологічних ознак, культурних особливостей, неминуче відбивається на укоріненні і бутті релігії на даних теренах, призводячи до формування певних її особливостей, властивих лише для даного етносу.
Розглядаючи релігію як одну з характеристик нації, виявляємо, що саме релігія постає, з одного боку, фактором, що виокремлює етнос поміж інших на конкретній території, а з іншого — фактором, що включає даний етнос в особливу систему відносин територіального державного і міждержавного порядку. Як вказує А. П’ятигорський, тут можна говорити «про феноменологічно двоїсту, ексклюзивно-інклюзивну роль релігії щодо етносу і нації. Саме така роль релігії нерідко (хоча історично далеко не завжди) дає можливість ідентифікації (повної або часткової) даного етносу іззовні, що і робить релігію свого роду «метаознакою» етносу або нації з погляду держави» [2].
Наскільки ми можемо говорити про виокремлення етносу, настільки ми маємо звертати увагу на мову як одну з найважливіших ознак етносу. І в зв’язку з цим не можна пройти повз той факт, що у багатьох народів саме релігійний чинник, а конкретніше — переклад Біблії, став потужним консолідуючим явищем, що сприяло утворенню з численних діалектів та кристалізації єдиної національної літературної мови, а відтак одним з важливих чинників самоідентифікації нації.Давні системи письма і переважна більшість новітніх систем створювалися значною мірою в культово-релігійних цілях. У давні й середні віки перепони релігійного характеру у перекладі Святого Писання обумовили багатовікову двомовність — культова і народна мови, поширену в основних культурно-релігійних ареалах світу. Переклади конфесійних книг національними мовами стали визначними подіями в історії багатьох народів. Особливо яскраво це відбилося у процесах європейської Реформації.