Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві

Звичайно, у такому стані воно нездатне виступати духовним інтегратором соціуму, а відтак — претендувати на роль Помісної Православної Церкви в Україні. Природно, що більш значущі перспективи очікують його на шляхах консолідації. Але навіть об’єднавшись, православ’я матиме низку проблем. Це пов’язано як із неоднорідністю православного середовища України, так і з тим, що православна конфесія не охоплює всього населення України. Адже не всі громадяни України є релігійними, і не всі віруючі — православними.

У західних областях України, наприклад, досить потужними є позиції УГКЦ. Українська Греко-Католицька Церква в новітній час виявляє неабияку активність у процесі творення і розбудови соборної незалежної Української Держави, всіляко сприяє духовному і культурному відновленню України, водночас прагне поширювати свій вплив на всі її регіони. Чималий відсоток її вірних підтримує ідею міжцерковного єднання, пропонуючи, щоправда, як основу для нього свою Церкву. Але чітко виявлений регіональний характер поширення громад УГКЦ неспроможний забезпечити останній статус безперечного національного духовного лідера. Та й сама вона має проблеми з обстоюванням власних прав, викладених ще в «Артикулах, що належать до з’єднання з Римською Церквою» [9].

Не варто забувати і той факт, що поширення поліконфесійності в сучасній Україні зумовило інтенсивний поступ багатьох релігійних рухів та течій як традиційного, так і новітнього спрямування. Активно поширюються на українських землях римо-католицизм, іслам, котрий поступово відновлює свої форпости в Криму. У геометричній прогресії зростають протестантські організації та різноманітні неорелігійні згромадження. Всі зазначені конфесії мають численних послідовників, власні сфери впливу та переслідують певні інтереси (рис. 2).

Об’єктивно оцінюючи релігійну ситуацію в Українській Державі, необхідно зазначити, що переважна більшість церков активно підтримує справу поступу Української нації. Однак жодна з них не охоплює своїм впливом переважні маси населення, що є по суті однією з головних перешкод претендування на роль превалюючої національної Церкви.

Створення ж якоїсь нової уніфікованої релігії видається досить проблематичним з огляду на процеси, що сьогодні відбуваються у релігійно-церковному житті України. Вірніше, створення можливе, але поширення і більш-менш серйозний вплив на конфесійну карту України практично не можливий. Тим паче, що нині в релігійній ситуації України характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки, — конфесійного розшарування, яке, на жаль, ще не досягло свого максимуму.

Сучасна Українська Держава впевнено бере курс на плюралізм — політичний, ідеологічний, релігійний. Поліконфесійність в Україні стала об’єктивною реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Але повністю розділити оптимістичні висновки наведені нижче дуже важко: «При належному рівні розвитку демократії та толерантності поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. У цивілізованому суспільстві за наявності культури міжконфесійного спілкування та віротерпимості, релігійна різноманітність не є суто негативним явищем, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури, збагачуючи тим самим релігійно-культурне розмаїття країни» [6, 253-254].Але, по-перше, коли ж буде в Україні «належний рівень розвитку демократії»? А по-друге, оскільки того рівня в нас ще ніколи не було, то звідки така впевненість, що «поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі»? Вся світова історія свідчить, що навпаки! Навіть у сучасному (нібито цивілізованому) світі, не беручи вже до уваги похмуре середньовіччя з його «святою інквізицією» чи не менш «святими» палаючими кострищами із сотен живих прихильників старообрядців у Росії. Чого варті нинішні Карабах, Ольстер, Пенджаб, Нігерія, Палестина, Чечня, колишня Югославія... й багато-багато інших «гарячих» і дуже гарячих регіонів нашої не такої вже й великої (якщо якийсь народ думає, що його це не стосується) планети.

Зрештою це не дискусія, а швидше аргументоване пояснення. Бо й сам автор тих висновків твердить, що «релігійна різноманітність не є суто негативним явищем». Отже, все-таки вона негативна й, можливо, щось для когось є трохи позитивним. Звісна річ, що будь-які феномени, позаяк в історії людства чи якогось народу вони виникають, то для когось вони в певний час є корисними, або принаймні «не є суто негативним явищем».

Таким чином, з точки зору наукового й тим паче політичного аналізу поліконфесійність — це завжди проблематичність! Все-таки суспільства лише змушені миритися з цим необхідним злом. Позаяк будь-яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім і відкриті конфлікти. І оскільки вони зумовлені фундаментальними віросповідними принципами, то остаточне їхнє розв’язання потрібно шукати на шляхах редукції відповідних принципів суперників чи опонентів іновірців аж до повної їх елімінації.