Християнізація Русі – України, заснування київської митрополії, перші київські митрополити

Якщо й просить князь Володимир попів у корсунян, щоб “навчити людей закону християнського” (Яков Мних. Пам’ять и похвала князю Володимиру // “Крещение Руси” в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С.244), то сам Бог допомагає йому: князь захоплює місто Корсунь без особливого клопоту та одружується на візантійській принцесі Анні. Саме так викладає події Мніх Яків. Як ми бачимо, цей переказ відрізняється від інших оповідей про здобуття Володимиром Корсуня.

До тієї ж течії суспільної думки, яка характерна для творів Іларіона та Мніха Якова, належить також “Сказання про Бориса і Гліба” невідомого автора. Це сказання про перших русьських святих-князів було одним з найпопулярніших творів русьської житійної літератури, що засвідчує велика кількість списків, які дійшли до нас.

Цей твір, як і твори Іларіона та Якова Мніха, є красномовними своїм мовчанням. Вони вперто мовчать про грецьку церкву як матір православ’я на Русі. Але їхнє красномовство воістину розквітає, коли йдеться про “ велику Русьську землю”, про нову релігію та її перших святих. Так, автор “Сказання” підносить мощі Бориса і Гліба як величезне державне надбання, “скарб безцінний”. Місто, де зберігаються мощі Бориса і Гліба, він ставить вище всіх інших міст. “Воістину Вишгород наречеться – вищим і найвищим серед всіх міст; друга Селунь явилася в Руській землі, маючи в собі врачування безвідплатне, не тільки для нашого одного народу дано воно Богом, але й для всієї землі, спасіння”

(Сказание О Борисе и Глебе // Памятники литературьі Древней Руси. Начало русской литературьі. Х1 – начало Х111 века. – С. 300). Отже “Нема йому рівного у всьому світі”, настільки велике місто Вишгород, яке зберігає мощі святих.

Спалах патріотизму й гордості за новостворену церкву змінюються потребою її ієрархічного оформлення. Давньорусьське організаційне влаштування ніколи не було точною подобою візантійського. На відміну від Візантії, де було безліч єпископій (більше 300), єпископські кафедри на Русі повторювали систему світської влади, функціонування давньорусьських князівств. Єпископські кафедри були в Чернігові, Новгороді, Переяславлі, Перемишлі, Володимирі-Волиньському, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі тощо. Нові єпископії виникали на територіях, які підпадали під опіку князівської влади. Всього до монгольського нашестя на Русі налічувалося не більше ніж 16 єпископій, деякі з них охоплювали значну територію.

Іларіон посідав митрополичу кафедру, мабуть, до смерті Ярослава Мудрого 1054 р. Після смерті батька його нащадки повели боротьбу не лише за політичні й територіальні впливи, а й за митрополичий престол. Кожний князь мріяв бачити митрополитом свого ставленика. Нестор описує так: печерський ігумен Теодосий, чоловік незвичайного авторитету в духовних сферах, виразно виступив проти насильства Сьвятослава і Всеволода, що вони вигнали Ізяслава.Він не хотів прибути на обід до нового князя, називаючи се трапезою Єзавели, і після того неустанно нападав на Сьвятослава то письменно то усно. Роздражнений одною з сих “Єпістолій” Сьвятослав хотів був навіть заслати Теодосия, але се не настрашило його. Одначе монахи і бояре умовили Теодосия залишити сі докори: Теодосий, “бачучи, що нічого не міг ними осягнути”, перемінив тон і почав уже “молити Сьвятослава” – вернути князівство Ізяславу. Сьвятослав пускав сі мольби поуз ухо, але постарався ласкою вплинути на Теодосия: він часто бував в його монастирі, показував всяку честь самому Теодосию. Вмираючи, Теодосий навіть поручив свій монастир опіці Сьвятослава, а біограф Теодосия – Нестор зве Сьвятослава “благим” і “благовірним”.

Взагалі зверхня побожність, інтерес до книжности, до церков мусіли помирити духовенство з Сьвятославом. Він обдарував нову печерську церкву і засновав у Київі монастир свого імени – св. Симеона. Ярослав збудовав монастир св. Георгія, Ізяслав св. Дмитра, Всеволод св. Михайла, Сьвятополк другий св. Михайла, і т.и. Духовенство поділялося на дві категорії: “біле”, тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та “чорне”, тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських грігів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки.

Проведений аналіз літературних творів Х1 ст. показує, як пишалися своєю новою вірою, своїми святами наші давні книжники. Вони, мабуть, не зрозуміли б сучасних розмов про виключну освітню роль візантійської церкви в справі освічення Русі християнською вірою. Саме жар патріотичних почуттів відрізняє ставлення письменників Х1 ст. до нової релігії.

Висновки

Прийняття християнства – одна з найважливіших подій історії Київської Русі. Воно не було випадковим, мало передумови і причини, а також велике історичне значення. Передумовами були тісні зносини з християнськими державами. Знайомство слов’ян з християнством у V-VII ст. прийняття християнства сприяло зміцненню держави. Сприяло розвитку писемності, зодчества, іконопису. Підвищило міжнародний авторитет Київської Русі.