Християнізація Русі – України, заснування київської митрополії, перші київські митрополити
Чи випадкове це тенденційне тлумачення подій? Отже, перший давньорусьський історик був церковним діячем і, здавалося б , мусив оспівати шляхи проникання “світла істинного вчення” з найдавніших часів Та літописець навмисне ігнорує навіть відомі йому події і викладає не стільки факти, скільки певну, домінуючу в Х1 – Х11 стст., версію хрещення самого князя Володимира, а в подальшому й Русі. Це була версія київського двору, оскільки візантійські хроністи, які віддали данину навіть найдрібнішим деталям тогочасної історії, нічого не повідомляють про хрещення Русі князем Володимиром.
Лише на тлі соціально – економічного та політичного розвитку давньорусьської держави можна правильно оцінити наявну суперечність. Русь під час князювання Володимира – це могутня держава, що характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира – найбільша з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією переважала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира – це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.
З огляду на свій самостійний та незалежний соціально – економічний стан Русь приймає християнство, не підпадаючи початково ані під яку політичну або ідеологічну залежність. Це стало предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ані Рим, ані Візантію.
Тільки такий підхід дає змогу усунути певні суперечності у викладі подій, пов’язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а свій, власний. Академік В. Д. Греков зауважив, що “християнство на Русі… виявилося в кінцевому підсумку не візантійським і не римським, а русьським” (Греков Б. Д. Киевская Русь – М., 1953. – С. 392).
Деякі історики української церкви, як наприклад К. Панас, зазначають, що з самого початку “Українська церква стала частиною Вселенської церкви” (Панас К. Історія Української Церкви. – Львів, 1992. – С. 16). Розвиваючи цю теорію, М. Чубатий висунув припущення, що церковна життя Русі з самого початку може бути охарактеризоване як синтез. “схрещення” східного й західного християнства (Чубатий М. Історія християнства на Русі – Україні. – Рим; Нью- Йорк, 1965. – Т. І. – С. 134).
З патріотичних мотиві один літописець з гордістю пише, що апостолів на Русі не було, оскільки в той час молода церква вважала допустимим стверджувати : “Вихваляє ж похвальними словами Римська земля Петра й Павла, від них же увіровали в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія та Ефес та Патм – Іоанна Богослова; Індія – Фому; Єгипет – Марка. Усі країни і міста, і люди шанують і прославляють кожне своїх учителів, які навчили їх православної віри. Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике й дивне створившого – нашого учителя й наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава” (Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Філософська думка. – 1988. - № 4. – С. 180).
З часом церква зміцнюється, прилучається до складних церковних стосунків, усвідомлює помилковість таких поглядів і шукає більш грунтовних своїх коренів. Виникають розповіді, що вчителем слов’ян був апостол Павло, а пізніше апостолом Русі проголошується Андрій Первозванний.
Літописець дуже старанно збирає все відоме йому з історії слов’ян. Йому було дуже важливо описати історію слов’янських племен. Від Сима й Хама розпочинає він, свідомо виділяючи серед інших народів “народ слов’янський”. Слов’янське братерство – це одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця до праці. “Був-бо один народ словінський – Словіни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того і грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгарах Дунайських” (Повість врем’яних літ. – К., 1990/ - C/ 37 – 39). Літописець розповідає про просвітителів слов’ян Кирила-Костянтина і Мефодія, про переклад у Моравії Євангелія та інших церковних книг. “До Морави ж приходив апостол Павло і навчав там; там-бо є Ілурик , до нього приходив апостол Павло, там-бо були словіни найперші. От тому учителем словінського народу є Павло. Від того народу – і ми, русь; от тому і нам, русі, є учителем апостол Павло” (Там же. – С. 41). У контексті цієї розповіді є такі слова: “Словіни-бо жили охрещені” (Там же. – С. 39).
Літописець послідовний у своїй розповіді і не його вина, що ми бачимо лише те, що хочемо бачити в його викладі.А хочемо ми бачити ми, що Русь прийняла християнство від Візантії, і не помічаємо того, що літописець торує інші шляхи. Йому є більш дорогим і цінним слов’янське братерство. І це не могло бути інакше, оскільки Болгарія приймає християнство більше ніж за сто років до Русі, не кажучи вже про те, що в Моравії Костянтин і Мефодій, а потім і їхні численні послідовники вже проробили грандіозну роботу з осмислення місця слов’янської спільності в сім’ї народів. Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами церковних книжок на слов’янську мову: їм довелося боротися з думкою, що “Недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян” (Повість врем’яних літ. – С. 39). Це була довга й вперта боротьба за право почути про “ велич Божу своєму мовою” (Там же.) Отже, учителі слов’ян виступили просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і не освіченим слов’янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов’янських народів у християнському світі.