Християнізація Русі – України, заснування київської митрополії, перші київські митрополити

Розділ 2

2.Заснування київської митрополії. Перші київські митрополити

Вся земля Руська складала одну митрополію, причім митрополит київський підчинався царгородському патріарху і то стільки, що патріарх ставив митрополита на Русі, часом навіть не питаюгися ні епископів, ні правительства. Такий порядок,очевидно, був недопустимий, і князі наші пробують часом обійтися без патріарха; так, князі Ярослав висвятив митрополита Іларіона у Києві самими епископами, але патріархи постаралися, щоб це не увійшло у звичай, і присилали митрополітів і далі. Митрополити були спершу все греки.

Греки на нашій землі не зв’язувалися з нею душевно і не розуміли духу народного; тому все, що мало вирішуватися громадою, якось не йшло у них добре. Так, наприклад, по канонічному праву митрополит має всі важливі діла вирішувати разом з епископським собором, але владики наші так погано з’їджувалися на собор, що фактично справи вирішував митрополит сам. Те ж саме більш-менш було і з “крилосом” священиків при епископі. 1051 року митрополичу кафедру посідає русич Іларіон – видатний ідеолог новостворюваної церкви. Він пише працю, в якій викладає погляди нових християн на їхнє місце серед християнських церков.

Праця називається “Слово про Закон і Благодать”, оскільки від-нині й навіки всі ідейні й духовні суперечки стали вестися з використанням християнських термінів і категорій.

Отже, митрополит Іларіон написав богословський твір, в якому за допомогою християнських категорій виклав погляди нових християн на світову історію. Нові християни, як писав Іларіон, оцінюють своє місце в християнському світі. Вони засуджують тих, хто “з іудейською скупістю” заважає поширенню християнської благодаті. Нові християни – це нові учні Христа, “нові міхи”, здатні нести нове благодатне вчення. Іларіон вважає, що новий народ приймав християнську благодать лише дякуючи Богу і завдяки великому князю Володимиру. Сам Бог вів великого князя. Не бачив він Христа, не ходив за ним як апостоли, але звершилося дивне чудо і звернувся Володимир до Бога, і привів до нього весь свій народ. “Ти, уподібнення великого Костянтина: рівнорозумний, рівнохристолюбивий” (Іларіон. Слово про Закон і Благодать. – С. 100). Саме так визначає місце нової церкви ідеолог її початкового періоду. Вона є рівною іншим церквам, бо її творець є рівним самому великому Костянтину, котрий першим проголосив християнство державною релігією Римської імперії. У Х111 ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 – у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі.

Митрополитів призначав константинопольський патріарх, і київські князі добилися тільки того, що пропонували йому своїх кандидатів, а він затверджував і висвячував. Це завжди піддержувало зв’язок із Візантією. Церква принесла з собою й свої писані закони – як жит й управлятися духовенству й “людям церковним”, що жили коло неї – як от: званий по-грецькому “Номоканон” або книга “Кормча”, як звано її в нас у перекладі. Світське громадянство ще не знало писаних законів, і церква дала приклад і зразок писаного законодавства. Вона вводила свої власні, нові для поганського громадянства, погляди на державне життя, на обов’язки держави щодо громадян і навпаки, вчила, що влада князя – від Бога і через те дуже підіймала її авторитет. Вчила, що насильство над кимось – це не тільки кривда або шкода, заподіяна комусь, але гріх проти Бога і злочин проти всього громадянства. Отже. Держава повинна за це карати. Виступала проти невільництва, проти самоволі батька в сім’ї, проповідувала милосердя до вбогих, сиріт і калік. Це все мало великий вплив на зм’якшення звичаїв, на розвиток людяних відносин серед українського громадянства.Хоч народна маса дуже помалу засвоювала собі дух і поняття нової віри, але серед громадянства знаходилися ляди, які з усім запалом душі переймали науку християнської віри і старалися здійснювати її в житті. Вони переймалися поглядом про марність життя, про гріховність цього світу і вважали. Що треба тікати від його спокус, віддаючись молитві й подвигам для спасіння душі. Через це в Україні дуже скоро прищепилося чернецтво, і почали поставити монастирі.

Але ці монастирі стали не тільки місцем служіння Богові й аскетичних подвигів, але й культурними осередками, звідки широко розходилася освіта по всьому краю. В монастирях переховувались і переписувалися книжки, засновувалися школи, захисти для вбогих, шпиталі, тут же почалося в Х1 ст. і перше літописання. З монастирів най старший був Києво-Печерський монастир, заснований св. Антонієм і Теодосієм. До життя, строго згідного з християнською наукою, щиро прихилялись і члени княжої сім’ї, як наприклад сини Володимира, - князі Борис та Гліб, убиті пізніше братом Святополком і причислені церквою до святих.

Про причини запровадження християнства в Київській Русі пише і Мніх Яків, якого спонукало до творчості таку саме прагнення “похвалити” князя Володимира. У полемічному творі “Пам’ять і похвала князю Володимиру” київський книжник сперечається з невідомими опонентами з питання, здавалося б, власне богословського: чи заслуговує Володимир бути причисленим до луку святих. Крім прикладу княгині Ольги та особистою “прозріння” князя Володимира, Яків не бачив інших причин прийняття Володимиром святого хрещення. Тільки завдяки Богу прийняв хрещення Володимир, і лише дякуючи великому князю просвітився весь світ святим хрещенням – така основна думка монаха. Отже, не може бути мови про будь-яких посередників, навіть про таких, як Константинопольська церква, коли сам князь Володимир уподібнюється Костянтину Великому, і сам Бог допомагає йому в його благих справах?