Просвітництво і прояви пієтизму в Україні

Безумовно, протестантські ідеї українських мислителів, передових діячів православної церкви не могли не проникнути у мирянські кола. Не випадково діяльність багатьох українських просвітників викликала зростаючу опозицію православної ієрархії, хоча формально вони ніколи з церквою не поривали. Побоювання церкви були небезпідставними: в українському суспільстві у другій половині XVIII ст. посилюється скептицизм до офіційної релігійної думки, виразніше виявляється потяг до нових духовних вимірів, індивідуалістичної релігійності.Деякий, хоч і менший вплив протестантсько-пієтичних ідей в освітньому процесі в Україні спостерігається на початку XIX ст. Однак у Києві він припиняється. Академія на той час втратила вільнодумні традиції. У 20-х роках XIX ст. центром передової освіти в Україні став щойностворений (1805) Харківський університет. У ньому гуртується плеяда викладачів-реформаторів, які приносять ідеї німецького ідеалізму (Вольфа, Канта, Фіхте, Шеллінґа, Ґеґеля) і романтизму (Ґете, Гейне, Лессінґа). Серед них найвідоміші Іоґанн-Баптист Шад, Людвіґ Гейнріх-Якоб (видавець книги Михайла Полетики “Філософічні спроби про людину”,що вийшла в Галлє), Іоґанн Кронеберґ, Андрій Дудрович. Виразниками цієї філософської течії були львівський професор Петро Лодій і перший перекладач Канта російською мовою Яків Рубан. Хоча певна частина передової професури належала до різних протестантських церков, її звернення до німецької філософії мало свою самоцінність, було покликане просвітницькою метою. Цілком слушно Чижевський, зазначаючи впливи німецької філософії в Україні, підкреслював: “Але ці впливи з півночі могли лише підтримувати і присилювати ті інтереси, які вже були на Україні”29.

Отже, протестантські ідейні впливи у вітчизняній історії не обмежені добою Реформації. Вони виявились у новій, просвітницько-пієтичній формі й існували, по суті, допоки Україна зберігала потенції поступального культурного розвитку, духовні зв’язки з Європою. Наростання політичної та ідейної реакції, занепад наукових закладів, з яких мислячу професуру часто просто виганяли, ускладнювало розвиток релігійного вільнодумства. На уламках колись передової гуманістично-раціоналістичної думки, що в XVI-XVII ст. привносили у культурне життя України протестанти і яка на початку XIX ст. витончилася до окремих інтелектуальних симпатій, почалося утворення квазіфілософських учень. Це вже був розрив з просвітницькою традицією та зближення з містикою й обскурантизмом.

У кінці XVIII ст. частина української інтеліґенції захопилася масонством*. Воно адаптувало окремі пієтичні ідеї, причому й ті, що виходили, так би мовити, з нижчого пієтичного потоку, продовжували традиції Якова Шпенера, практику сектантсько-аскетичних гуртків. В Україні зв’язок масонства і пієтизму виявився у створенні атмосфери особливої побожності, Богошукання, чергових звернень до релігійно-містичних учень.

Масонство проникає в Україну, насамперед, з Росії, де виникло вже у 1731 р., а також — з Європи. Чи не найвідомішим масонським місіонером, який до прибуття у Петербург діяв в Україні, був Ігнатій-Аврелій Фесслер, вихованець католицького ордену капуцинів, потім реформатор масонських лож у Польщі та Росії, а наприкінці життя — лютеранський суперінтендант у Саратові. За фахом Фесслер — філософ і мовознавець (автор “Історії Угорщини” і трактату “Ступені пізнання”), а також, як і більшість пієтистів, знавець єврейської мови і культури. Цікаво, що саме у Львові 1783 р., будучи університетським професором східних мов і старозавітної герменевтики (тлумачення давніх текстів), Фесслер вступає в масонство. Ймовірно, тут була одна із перших лож на теренах України. Прихильниками Фесслера стали львівські вчені Лодій, Балуг’янський, Орлай, Бек, Павський, Ветринський, які згодом переїхали у російську столицю. Ці діячі — представники ранньої течії у масонстві, яка прагнула утримати цей рух від сумнівного міфологізму та сповідувала чимало передових політичних й філософсько-раціоналістичних ідей. Так, під час викладацької роботи у Петербурзькій духовній семінарії Фесслера звинуватили у тому, що “хотів поширювати між учнями социніанське вчення, і хто читав третю частину його рукопису під заголовком “Критична історія масонства”, той не буде сперечатися, що його справедливо звинувачували у лжевченні”30.

Відомостей про ранні масонські ложі в Україні дуже мало, бо, зрештою, і сам рух тут не отримав особливо розвинутих форм. До нас дійшли тільки назви деяких з них. Це, наприклад, ложа “Безсмертя” у Києві (заснувало у 1784 р. офіцерське товариство), ложа у Немирові на Волині (назва невідома, 1785), “Мінерва” у Кременчузі (1785), “Розсіяна темрява” у Житомирі (1787), “Жіноча ложа” у Житомирі (1787, складалася лише з жінок; головою ложі, або, за масонською термінологією, майстром стільця була аптекарка Вацлова)31, ложа “Трьох колон” у Києві (1788; майстер стільця — Еллізен, колишній студент Фесслера у Львові), ще одна ложа у Кременчузі (назва невідома, 1789; майстер — колезький асесор Білоусов)32.Розвиток масонства припадає на початок XIX ст., період особливої моди на західноєвропейські теорії та революційно-романтичний ентузіазм. Свої ложі у цей період відкрили в Україні два основних масонських об’єднання Росії — союз “Астреї” і союз “Великої Провінційної Ложі”, побудовані на засадах німецького і польського масонства, найбільш пов’язаних з релігійною філософією. Союз “Астреї” створює ложі у 1817 р. — у Феодосії (ложа “Іордан”; майстер — Фелікс Лагоріо) й Житомирі; у 1818 р. — у Києві (“Об’єднання слов’ян”; майстер — Росцішевський, потім суддя Харлинський), Полтаві (“Любов до істини”; майстер — Новіков), Харкові (“Сонце, що сходить”), Кам’янці-Подільському (“Озирис до полум’яної зірки”; майстер — лікар Дамер), містечку Буцневичі на Поділлі (“Мінерва”, серед офіцерів), Рафалівці на Волині (“Увінчена доброчесність”, також серед офіцерів). Союз “Великої Провінційної Ложі” відкриває осередки в Одесі: ложі “Евксінського понту” (1817) та “Трьох царів природи” (1818).