Просвітництво і прояви пієтизму в Україні

Безумовно, такі погляди православні ортодокси сприйняли як єресь. Однак протестантизм Прокоповича далекий від позиції отців-реформаторів; це модель ренесансно-гуманістичної традиції, що на зламі XVII-XVIII ст. акумулювали пієтисти-просвітники. Прокопович, наприклад, актуалізував погляди социніан, вимагаючи обов’язкового аналітичного вивчення текстів Святого Письма. Він і сам демонстрував приклади такого аналізу окремих положень Біблії, продовжуючи лінію Симона Будного і Фауста Социна; заперечував мислитель поклоніння мощам, іконам, більшість релігійних таїнств. У цьому Прокопович бачив результат людської неосвіченості. “Коли немає світла учення, не може не бути безладдя і багатьох сміху гідних забобонів”12. У реформаційному дусі вчений тлумачив проблему етичної гідності людини та її сумління. Особливо критично, нагадуючи пристрасні проповіді ранніх протестантів, він описував бездуховність церковного кліру, інститут російської православної церкви, оцінюючи її як знаряддя духовного панування над людиною. В уявленнях про Бога Прокопович виявив пантеїстичні та деїстичні елементи, наближаючись до ідейної системи антитринітаризму. В історіографії неодноразово підкреслювався вплив на світогляд Феофана Прокоповича видатного голландського філософа Бенедикта Спінози. Як відомо, Спіноза формував свої погляди під значним впливом социніанства, творів Яна Амоса Коменського (праця якого “Пансофія” теж знаходилася у бібліотеці Прокоповича), протестантських просвітників з кола голландських пієтистів (факт, що спеціально досліджувався у творі І. Буддеуса “Про спіносизм до Спінози”).

Цей невидимий зовні зв’язок внутрішньо споріднених течій і вчень виявився у творчості багатьох мислителів XVIII-XIX ст., які так чи інакше пов’язані з протестантизмом, зокрема, у ставленні до іудейської традиції в християнстві, посиленому дослідженні Старого Заповіту, єврейської мови і культури. (Не випадково це зумовило запозичення деякими ранніми і пізніми протестантськими течіями елементів іудейського вчення і культу). Тому цілком закономірні звернення Прокоповича до релігійно-філософського раціоналізму (насамперед, у праці “Книжиця, в ній же повість про чвару Павла і Варнави з іудействуючими”) і звинувачення мислителя в аріанстві з боку православного кліру13.

Апологет православ’я М. Родишевський, багаторічний опонент Феофана Прокоповича, стверджував, що останній “на полях кальвінської книги понаписував, ніби Кальвін правильно вчить, а благочестиве наше вчення ніби неправдиве,.. і та книга нині знаходиться в училищі в Києво-Братському монастирі”. В іншому місці Родишевський констатує значний вплив поглядів мислителя на церковно-культурні кола Києва: “А як він у тому учительстві утвердився, почав київських і малоросійських жителів, дітей та дорослих людей запрошувати до себе й навчати своєму єретизмові і чимало єресів у народ сіяти, і численні наклепи на святу православну кафолічну церкву говорити...”14. Навіть якщо у цих твердженнях і є перебільшення (адже таким був стиль полемічної літератури), факт поширення протестантських ідей в середовищі українських просвітників XVIII ст. очевидний. Не випадково в листі до А.Франке перекладач німецької літератури російською мовою і один із галльських місіонерів Генріх Вільґельм Людольф у 1705 р. повідомляв, що “багато людей в Києві їх (протестантів — В. Л.) за єретиків своєї церкви не вважають”15.Засвідчує це і життя багатьох сподвижників і однодумців Прокоповича, які діяли спочатку в Україні, потім у Росії. Наприклад, Ф.Яновський, вільнодумні погляди якого стали об’єктом особливої уваги російського кліру і навіть царевича Олексія та його вчителя М.Вяземського. Прихильниками деяких протестантських ідей були також Ф.Кролик — перекладач “Німецького лексикону” І.Буддеуса, Г.Бужинський — автор перекладу “Вступ до історії європейської” вченого-пієтиста С.Пуфендорфа та “Театрону” В.Штратемана, а також діячі православної церкви єпископ Іріней Фальковський та архієпископ херсонський Іннокентій, що у них “читаються думки про церковні перекази неприховано протестантські”16.

Багаторічних переслідувань зазнав український мислитель, священик С.Прибилович, якого Прокопович постійно боронив від звинувачень у “єресі”. Під час викладання у Московській слов’яно-греко-латинській академії Прибилович зустрічався з Дм.Твєритіновим*. Ця зустріч, на думку новгородського єпископа Феодосія, який доручив Прибиловичу редаґування деяких церковних творів (а той “почав нешанобливо правити їх і перекреслювати”), стала причиною блюзнірств українця. Натомість новгородський митрополит Іов запевняв, що Прибилович (який “неприємно здивував і його своїми богословськими розумуваннями”) сформував протестантські погляди ще раніше і передусім “під впливом Київської академії”17.

Протестантські симпатії виявляв також Я.Маркович, відомий державний діяч часів Гетьманщини, письменник, учений, перекладач, автор дослідницького твору “Генеалогічні замітки” і суспільно-політичного “Щоденника”. Зміст його листування з Прокоповичем також не залишає сумніву у характері поглядів Марковича18. Однодумцями Прокоповича були І.Максимович, автор фундаментальної праці “Богомисліє”, що стала творчою переробкою “Священних роздумів” П.Ґергарда (побачила світ у 1710 р. у Чернігові), та С.Калиновський, твір якого “Логіка” є адаптацією одноіменної книги Ф.Меланхтона. І хоча в цих симпатіях українські просвітники виходили передусім з наукових інтересів, їхнє звернення до гуманістичної думки пієтистів не можна вважати випадковим. В умовах духовної кризи православ’я ця думка наближала вітчизняну культуру до передових ідейних досягнень Європи.