Просвітництво і прояви пієтизму в Україні

Загалом, можна впевнено стверджувати, що протестантські ідеї продовжували впливати на освічену еліту в Україні впродовж усього XVIII ст., хоча, безперечно, інституційно конфесія (за винятком німецьких церков) у цей перехідний період втратила свій статус. Вплив протестантських ідей спостерігався у вузькому прошарку інтелектуалів, які, з одного боку, успадкували реформаційно-ренесансну традицію братчиків, полемістів, острозьких гуртківців, з іншого — продовжували культурні зв’язки з Європою. У другій половині XVII ст. не була втрачена і прозахідна політична орієнтація частини козацької старшини, окремих представників православного кліру. Безперервність еволюційного процесу в історії протестантизму очевидна. Але в умовах XVIII ст. його ідейна традиція в Україні могла виявлятися тільки приховано. І хоча йдеться про окремі епізоди, факти і постаті духовної історії XVIII ст., вони достатньо красномовні й при глибокому аналізі демонструють певну тенденцію.Зазначимо насамперед, що на початку XVIII ст. знову активізувалися економічні та культурні контакти України з європейськими державами. Серед них першість посідає Німеччина. “...серед європейських країн, які сповідували три основні релігійні вчення — католицьке, протестантське і православне, — найбільші наукові здобутки в ті часи мали протестанти, а найменші — православні. Українські просвітники, чимало яких здобуло освіту за кордоном, знали про це й намагалися скористатися з досвіду протестантів...”7. Серед них — відомі імена: В. Ясинський, Й. Кроковський, С. Яворський, Ф. Лопатинський, Ф. Прокопович, Г. Вишневський, Ф. Кролик, Я. Маркович, В. Стефанович, С. Тодорський, І. Горлицький, М. Слотвінський, В. Григорович-Барський, Ю. Леницький, С. Лукомський, Г. Сковорода, П. Симоновський (останній, наприклад, був студентом трьох університетів —у Галлє, Віттенберзі, Кеніґсберзі) та ін. Звичайно, вони навчалися не лише у протестантських закладах і не всі стали прихильниками нових релігійних ідей. Але здебільшого шлях їхніх зарубіжних студій проходив через Північну Німеччину, яка у першій половині XVIII ст. була вже повністю захоплена пієтизмом.

Найвиразнішою постаттю в духовній історії України цього періоду був Феофан Прокопович*, безпосередньо знайомий з протестантською наукою. У 1701-1702 роках Прокопович пішки мандрує з Риму по Європі, на досить тривалий час зупиняється у протестантських країнах і близько сходиться з вченими-пієтистами. В. Нічик висунула припущення, що сьогодні вже повністю доведене, про його перебування не лише у Лейпціґу та Йєні, а й у Галлє8. Так, Прокопович був особисто знайомий з Авґустом Франке, жваво листувався з ним (а після його смерті з сином Франке — Германом). В одному з ранніх листів до Німеччини Прокопович згадує про свої відвідини “Сирітського дому” і будує плани налагодження співробітництва Києво-Могилянської академії з його навчальними закладами. У період ректорства в академії (1711-1717) Прокопович посилає у Галлє “учнів Василя, Івана молодшого та Івана старшого за віком” з метою оволодіння “кращим духом” Галльської школи. У листі до А. Франке він називає науки, якими повинні оволодіти його учні: історія, астрономія, хронологія, географія, геометрія, мови (латинська, грецька, давньоєврейська, німецька) й музика9. Особисті контакти з лідерами німецького пієтизму Прокопович підтримував усе життя, всіляко допомагаючи тим, хто приїжджав в Україну і Росію.

У величезній власній бібліотеці мислителя знаходились майже всі відомі на той час праці протестантських теологів, містиків, пієтистів (Меланхтона, Лютера, Квенштедта, Пфефера, Ґергарда, Буддеуса, Полянського, Майснера, де Моліно, Хемніція, Мосгайма). Він ретельно досліджував твори Християна Вольфа (“Елементи універсальної математики”, “Всілякі корисні експерименти”), Іоґанна Буддеуса* (“Історико-теологічний вступ”, “Хрестоматія з історії філософії”, “Теологічні тези про атеїзм і віру”, “Дослідження про природу людини”), німецького теолога, одного з найближчих попередників пієтизму Іоґанна Арндта (“Правдиве християнство”) та ін. Багато з цих творів потрапляли в Україну завдяки Прокоповичу. На думку Дм. Чижевського, він мав конкретну домовленість про це з галльськими видавцями, яким допомагав матеріально, а тому його смерть виявилася “для галльського підприємства великим ударом”10. Пієтична література у першій половині XVIII ст. була не лише у приватних книгозбірнях, а й у монастирських. Переклади з Арндта до 1743 р. можна було купити у книгарні Києво-Печерської лаври. Вплив пієтичної літератури на православну думку засвідчує той факт, що 1743 року Священний Синод скликав спеціальне засідання для її заборони (цікава деталь: участь у засіданні змушений був узяти перший перекладач Арндта українською мовою Симон Тодорський).

На думку В. Литвинова, який ознайомлює з багатьма цікавими фактами із життя Прокоповича на основі досліджень сучасних німецьких вчених, “пієтизм притягнув увагу Прокоповича своїм філологічно-критичним ставленням до Біблії, а також своїм практицизмом і дієвістю у шкільній справі”11.Однак, симпатії Прокоповича до пієтизму все ж таки не обмежувались практично-просвітницькими мотивами, — він був не тільки церковно-державним діячем, а й мислителем, прагнув оновлення православ’я, піднесення його до передового європейського рівня. Це вимагало серйозних філософсько-теологічних досліджень і звернення до самої протестантської доктрини. Вона ж у творах Прокоповича виявляється у найголовніших ідеях і принципах. Так, мислителеві було близьке вчення про особисту віру, яку, на його думку, потрібно сповідувати передусім “духовно”, внутрішньо, так би мовити, безпосередньо (у цьому відчуваємо відголосок неоплатонізму). У діалозі “Розмова тектона з купцем” він відстоював протестантське розуміння сотеріології, заперечуючи рятівну роль церкви. У катехитичному викладі “Перше вчення отроком”, а також у богословських працях (“Скорочене християнське вчення”, “Богословське вчення про стан непошкодженої людини”) Прокопович взагалі не подає розділи про церкву. За протестантською традицією, він вважав священною книгою, головним джерелом істини лише Біблію.