Просвітництво і прояви пієтизму в Україні

Ориґінальний творчий підхід Тодорського виявився у його участі у створенні так званої Єлизаветинської Біблії. Хоча працю виконували вже у Росії (вийшла друком 1751, у доповненому варіанті — 1754 року) на замовлення православної церкви, однак Симон і тут використовує свій філологічно-критичний метод. Тільки той факт, що його прізвище не було згадане серед “тлумачів”*, врятувало вченого від багатьох неприємностей: Єлизаветинська Біблія користувалася недоброю славою серед православного кліру.

Однак повернімося до протестантських перекладів Тодорського. Головний зміст цих творів полягає у розгорнутій арґументації висхідної пієтичної ідеї радикального оновлення релігійного життя і релігійної думки. Це оновлення бачиться, насамперед, у відмові від церковної схоластики, у проповіді внутрішньої, чуттєво-особистої побожності. Остання передбачає відновлення втраченого безпосереднього зв’язку людини з Всевишнім, повернення до живого Бога, якого умертвили формалізовані церковні приписи та система обрядовості. Не випадково переклад твору Арндта Тодорський адресує “христолюбивому читателю”, вбачаючи своє завдання у тому, щоб “истинное богочтеніє въ сердцахъ человъческихъ размножити”. У передмові до перекладу Тодорський висловлює занепокоєння станом сучасного церковного життя: “Христомъ і словомъ его хвалятся и величаются, но житіє весма нехристиянское проводжают... таковое безбожное житіє причину мнъ подало къ писанію книги сея, дабы всякъ возмоглъ въдати, въ чомъ истинное христіянство состоится, сієсть, въ показаніи истинния, живия и дъиствлителнія въри, чрезъ нелицемърное благочестіє,.. но дабы і пребывали въ Христъ, і Христосъ въ насъ. Такожде дабы всякъ въдалъ, тако истинному покаянію истреба зъ внутрняго основанія сердечнаго происходити; потреба сердцу, уму, и чувствамъ премънитися... ”22.Тут, здавалося б, суто богословська ідея сповнюється особливим етичним змістом: оновлення релігійного життя неможливе без духовного переродження (у пізньопротестантській стилістиці — освячення) людини. Однак у підтексті самої ідеї, як і в усьому протестантизмові, містяться суперечливі начала. З одного боку, духовне оновлення людини неможливе без її гуманістичного самоутвердження, виходу у реальній світ і звільнення від будь-якого примусу — і пієтизм наполягав на активній життєвій позиції особи, її самоцінності й самоутверджуваності. З іншого боку, посилення релігійної побожності вступило у суперечність зі “світом”. Тому пієтизм одночасно вимагав аскетизму особистого життя людини, її виключно релігійного пізнання, яке можливе тільки у Біблії, а в суспільному плані — тотальної християнізації всіх ланок соціального буття. Ранній пієтизм акцентує на першому висновку, пізній — на аскетизмі та всеобмеженні.

Симон Тодорський поділяв позиції ранньопросвітницького пієтизму. У своїх перекладах він постає прихильником реформи православ’я, його розриву із мертвою схоластичною думкою, відмови від клерикального імперативу, формалізації релігійного почуття. Адже, як вважав мислитель, “истинное христіянство состоится не в словесахъ или внъшномъ нъкоемъ показаніи, но в живои въръ, от нее же истинніи плоды, и вси христіянскіи добродътели произрашаютъ, аки изъ самаго Христа... ибо въра почерпаетъ азъ Христа всякое благо правду и блаженства”23.

Творчість Тодорського, таким чином, відкрила цікаву сторінку в історії протестантських впливів на українську релігійну думку. Свої переконання, до речі, мислитель не приховував й після повернення з-за кордону, викладаючи у Києво-Могилянській академії. Його думками захоплювалося чимало студентів, серед яких був Григорій Сковорода. І навіть обійнявши високу церковну посаду*, Симон продовжував сповідувати погляди, набуті в Галлє. Проводячи богословські заняття з майбутньою Катериною II він доводив, що, “мовляв, внутрішні різниці між протестантизмом та східним християнством не такі вже великі, — це думка галльських пієтистів, що викликала і перекладацьку діяльність Тодорського”24. Водночас це, певною мірою була і думка самого Чижевського, який підкреслював ідейну спорідненість пієтичних творів з православною (на прикладі “Діоптри”) та східною аскетичною літературою. При цьому він вважав, що творчість Прокоповича, Тодорського, Максимовича, Сковороди та інших вказує на цю спорідненість, через неї – на єдність української культури з європейською.

Вплив німецького пієтизму позначився і на творчості Григорія Сковороди, якого чимало дослідників вважають представником містичної думки у філософії, а М. Грушевський — предтечею “євангельського християнізму” в українській релігійній думці. Не випадково Сковорода пройшов курс наук за кордоном і також певний час перебував у Галлє. Про його закордонне життя знаємо небагато. Впродовж 1751-1753 років він студіював у Галлє метафізику і теологію, слухаючи лекції Християна Вольфа; підготував тут свій переклад проповідей Іоанна Златоуста, написав серію байок. Особливо ретельно вплив німецької релігійної думки на Сковороду досліджував Чижевський, аналізуючи символізм його світогляду, філософію “серця”, порівнюючи з німецькими містиками (Екхартом, Таулером, Сузо) та пієтистами (Франком, Арндтом, Ґергардом)25. Для нас згадка про Сковороду цікава, власне, тим, що він репрезентував тенденцію особистого шукання Бога, відмови від церковно-формального розуміння віри, яка була глибоко присутня в українській думці XVIII ст. і певним чином виявилася у XIX ст. серед нижчої суспільної верстви **.

Зазначена тенденція виявляється й у деяких інших мислителів сковородинської доби, зокрема, в Івана Хмельницького. Він отримав звання доктора філософії у Кеніґсберзі й написав твір “Розумування про основи філософії”; під час перебування за кордоном активно співпрацював з німецьким часописом “Ґамбурзький вісник”. Тяжів до німецької пієтичної філософії і Семен Гамалія — один з небагатьох вітчизняних перекладачів спадщини найвідоміших у Європі містиків: Якова Бьоме, Анрі Сен-Мартена, Іоґанна Юнґа-Штіллінґа. Ориґінальні праці Гамалії увійшли у двотомний збірник під назвою “Листування” (побачив світ у 1822 р., друге видання — 1839 р.), в якому містяться морально-повчальні роздуми, тлумачення ідей Іоґанна Арндта.