Лютеранство і кальвінізм першої половини ХХ ст. формування української протестантської церкви
Популяризатор національної ідеї у лютеранському русі, колишній греко-католицький священик Юхим Фолюшняк обстоював народний характер лютеранської церкви, її значення у можливому прилученні України до ідеалів свободи совісті та особистості. “Уважаємо, що одинокою Церквою, яка відповідатиме вповні духовним потребам і життєвим інтересам української нації, є лише Соборна Церква на основі Євангельсько-Авсбурзького віросповідання, бо вона шанує її національні ідеали та є незалежною від Москви чи інших Римів... Будучи рідною і нероздільною частиною української душі, та церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби... може дати українській нації великі духовні користи, бо нарід позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розвою і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи”15.
Загалом, незважаючи на невелику кількість своїх адептів, Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада проводила широку пропаґандистську діяльність. Вона мала періодичні видання, що виходили впродовж 1931-1938 років у Станіславі: газету “Прозри!”, часопис “Новий світ. Місячник, присвячений духовній обнові українського доросту”, газету “Стяг”, з 1939 р. — журнал “Стяг. Місячник, присвячений Церковним і громадським справам”. Ця періодика містила чимало статей політичного змісту, проводила антиуніатську полеміку і надзвичайно наступально пропаґувала протестантські ідеї: “Ми мусимо бути радикальним християнством... мусимо бути рішучими, мати рішучі громади, потребуємо рішучої Церкви, якщо хочемо вистояти у сих переломових часах і сповнити наше покликання в духовому відродженню нашого народу”16. Чимало місця на сторінках цих часописів приділяли співпраці українських лютеран з громадсько-культурними організаціями Західної України, передусім, з товариствами “Просвіта”, “Відродження”, “Рідна школа”. Читаючи некролог, присвячений активістові руху Петрові Гільтайчуку з Камінного, довідуємося, наприклад, що він був членом-засновником місцевої читальні “Просвіта”, організатором Товариства “Січ”, активістом кооперації17. На ниві друкованого слова українським лютеранам належить також спроба перекладу рідною мовою деяких європейських протестантських творів. Це, зокрема, переклад уривків з “Ауґсбурзького сповідання” Ф.Меланхтона (вийшли у Станіславі 1933 року у вигляді брошури під назвою “Євангелицьке визнання віри (Авсбурзьке сповідання)”, а також з “Малого катехизису” М.Лютера (автор перекладів Т.Ярчук). Однак більшість творів писали українські лютерани: “Український євангельський співаник”, “Апостол Петро”, “Бичівники” Т.Ярчука, брошури “Творім рідну церкву!”, “Де правда?” Ю.Фолюшняка, “Попівське сумління” В.Гулика, “Мій талізман”, “Хто такий Мартін Лютер” М.Гільчука (побачили світ у Станіславі у 1931-1936 роках). Богословcький рівень цих видань значно поступався іншій протестантській (не кажучи вже про греко-католицьку та православну) літературі, маючи, здебільшого, публіцистичний характер. Це в очах місцевого населення, яке загалом неприхильно ставилося до “німецької віри”, серйозно знижувало ефективність лютеранської пропаґанди.
Події 1939-1944 років штучно перервали подальший розвиток руху. Частина пасторів була репресована, частина, а з ними й чимало віруючих, виїхала за кордон.
Кальвінізм серед корінного населення Західної України також поширився з середини 20-х років і також значною мірою за участі зарубіжних місіонерів. Зокрема, секретар Європейського бюро церковної допомоги у Східній Європі, професор з Женеви А.Келлер, представник Об’єднаної реформатської церкви в США, доктор богослов’я Д.Біч неодноразово відвідували Галичину і, як зазначає О.Домбровський, “брали особисто участь в українських євангельських Богослуженнях та були захоплені українською піснею й українським народним одягом”18.На початку 20-х років у США і Канаді вже діяли українські кальвіністські церкви, зорганізовані у розгалужену церковну структуру — Українське євангельське об’єднання у Північній Америці. Об’єднання скеровує в Україну досвідчених проповідників, випускників відомих протестантських навчальних закладів (колеґіумів у Манітобі та Нью-Йорку, богословської семінарії у Вінніпезі) — Василя Кузіва, Павла Крата, Левка Бучака. Впродовж 1925-1932 років у Західну Україну приїхало понад двадцять випускників закордонних протестантських семінарій. Значна частина рееміґрантів мала, крім цього, вищу світську освіту, престижні професії. Це певною мірою визначило значно вищий, порівняно з пізнім протестантизмом, культурний рівень українського реформатського руху, характер і напрям його діяльності.
Певну допомогу у створенні української кальвіністської церкви надала згадувана вже Євангельсько-реформована церква у Республіці Польській, зокрема її суперінтендант С.Скерський — чех за походженням, авторитетний протестантський діяч у Східній Європі. Завдяки Скерському українські кальвіністи змогли леґалізувати свої громади: у 1931 р. вони на федеративних засадах увійшли в структуру Євангельсько-реформованої церкви. Це допомогло активізувати пропаґанду, налагодити видавничу діяльність, провести вдалі місійні акції, збільшити кількість віруючих і поступово вибудувати свою церковну структуру.
Першу ж українську реформатську громаду у Західній Україні створив 1922 року у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк, який під час Першої світової війни потрапив у полон, де ознайомився з кальвінізмом. “Повернувши з полону додому, він почав поширювати євангелизм в своєму селі. Євангелізаційна діяльність Р.Кваснюка і читання односельцям Біблії викликали в Молодятині духовну революцію. Почали відбуватися біблійні зібрання, під час яких читано й обговорювано біблійні теми в євангельському дусі...”19. На початку 20-х років з’явились реформатські громади майже у всіх навколишніх селах. Про зростання кількості прихильників течії свідчить такий красномовний факт: за три роки існування (1924-1927) у Підгайчиках на Коломийщині під вплив реформатської громади потрапило 150 з 450 дворів, її члени посіли 13 з 40 радних місць у сільській раді20.