Лютеранство і кальвінізм першої половини ХХ ст. формування української протестантської церкви

Згідно зі статутом, прийнятим СЦАГом ще у 1891 р., при кожній громаді має бути школа, причому, не залежна від церковного керівництва, зі своїми статутом та автономною шкільною радою. До шкільної ради, крім священнослужителів, входили миряни. Наприкінці 20-х років у чотирьох сеньйоратах налічувалося 83 школи і декілька шкільних товариств, працювало 140 вчителів, навчалося 2924 учні, з них — 187 українців.

Вищих навчальних закладів Союз не мав та й не міг мати за умов державного статусу римсько-католицької церкви. Водночас для такого закладу не вистачало викладачів. Тільки деякі пастори були з вищою богословською освітою (отримували її переважно у Німеччині). Протестантські богословські семінарії у Польщі — Варшаві, Лодзі, Венциборку, Данціґу, Торуні — вважали середніми.

Мережа філантропічних організацій СЦАГу також охоплювала всю Галичину, основний центр діяв у Станіславі. Тут існувало Товариство ім. Ґустава Адольфа. Воно займалося збиранням і розповсюдженням коштів для бідних і нужденних, хворих і калік, самотніх і літніх та організацією конкретної допомоги цим людям. Чимало коштів Товариство витрачало на опіку сиріт і хворих дітей.Товариство ім.Ґустава Адольфа мало чотири відділення. Відділення “А” займалося опікунськими закладами. Сюди входили притулок для немовлят, дітей молодшого віку (знаходились у комплексі благодійницьких будівель “Сарепта”), хлопців від 7 до 12 років (заклад “Ебенезер”), дівчат цього ж віку (“Бетеста”), психічно і фізично хворих дітей (“Сунем”). Відділення “В” орієнтувалося на навчальну і виховну роботу серед молоді. До нього входила низка приватних навчальних закладів загального і спеціального профілю (наприклад, з домашнього господарювання і рукоділля), декілька шкіл для бідних дітей. Відділи “С” і “D” проводили релігійне навчання, у тому числі жінок (сестер-дияконіс). За будинками для літніх наглядали сестри з “Сарепти”, котрі проходили спеціальну медичну підготовку в Познані та Цюріху. У будинках для літніх у 1929 р. перебувало 406 осіб (374 були протестантського визнання, 30 — католицького, 2 — іудейського)7. Гроші на утримання численних сиротинців, шпиталів, навчальних закладів віруючі заробляли сільськогосподарською діяльністю на землі та фермах, що належали СЦАГу, а також надаючи приміщення в оренду. Так, у 1928 р. прибуток з оренди домів і маєтків у всіх чотирьох сеньйоратах становив 290 тис. злотих8. Деякі кошти поступали внаслідок видавничої діяльності (наприклад, після розповсюдження періодичних видань “Євангельська церковна газета” та “Маленький помічник”, що виходили у Станіславі та Львові німецькою мовою). Доброчинними акціями займалися й молодіжні товариства Львова, Станіслава, Бєльська, Стрия (“Євангельський молодіжний союз”, “Євангельський жіночий молодіжний союз”, “Євангельська молодіжна ліга”). Загалом у системі СЦАГу існувало близько 20 різних товариств9.

Однак, незважаючи на потужний апарат, освітню та філантропічну діяльність, Союз церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання не міг задовольнити українських протестантів. По-перше, він був явищем німецької релігійної культури і стояв осторонь духовних потреб корінного населення. По-друге, позарелігійну практику спрямовував переважно на єдиновірців, а тому залишився в ізоляції від широких громадських кіл. По-третє, неґативно ставився до спроб автономізації українських протестантів, створення окремих національних релігійних об’єднань. Останнє у кінцевому підсумку призвело до розриву українців з Т.Цеклером. У безпосередній спілці з ним (хоч офіційно — поза СЦАГом) залишилася тільки українська лютеранська церква і група незалежних кальвіністів на чолі з пастором В.Федівим.

Лютеранство серед українського населення зародилось у 20-х роках ХХ ст. і розвивалось за допомогою СЦАГу (й за особистою участю пастора Т.Цеклера), а також деяких рееміґрантів-лютеран з США, Канади, Німеччини. У 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-ауґсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі. До початку 30-х років їй вдалося заснувати громади у таких населених пунктах Галичини, та Покуття: Станіслав, Микитинці, Крехівці (відкрито лютеранську кірху), Паціків, Старі Богородчани, Манява (побудовано каплицю), Лазарівка, Вербятин, Лядські, Нувочин, Нісколожі, Короснятин, Єзежани, Зарваниця, Камінна (кірха), Палагічи (кірха), Єзупіль, Побереже, Антонівка, Борисів, Чорноложі10. До 1939 р. з’явилося декілька громад на Волині: у Товмачі та Луцьку. Однак загалом збільшення лютеранських осередків і кількості їх членів було незначним. Станіславська суперінтендантура у 1931 р. налічувала 1137 членів церкви. Впродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась: після утворення української реформатської церкви частина лютеран перейшла у кальвінізм.

Рухом зацікавилися протестантські кола Європи, зокрема, Союз Мартіна Лютера з Ерлангену, Скандинавське об’єднання лютеранських церков, Лютеранське товариство взаємодопомоги. При останньому створено спеціальний відділ, що організовував місіонерські поїздки відомих європейських протестантських діячів у Галичину (серед них були також і вчені — філологи, історики, фольклористи, які досліджували реґіон, опублікувавши згодом декілька цікавих праць з української культури та релігійного життя), а також займався фінансовою допомогою і теологічною підготовкою молодих проповідників з України11. Випускниками лютеранського університету в Тюбінґені були Теодор Ярчук (спочатку він готувався до греко-католицького сану і навчався у Римі), Іван Піщук, Іван Дем’янюк. З їхніми іменами і пов’язується лютеранський рух серед українців. Окрім Ярчука (засудженого у 1939 р. органами НКВС і засланого до Сибіру; останні роки життя невідомі), на священницьку службу в Українській євангельсько-ауґсбурзькій місійній раді було рукоположено 15 пасторів. Серед них — І.Шебець (загинув під час Другої світової війни), В.Волосянка, С.Остапович, В.Піщук (усі заарештовані й вивезені органами НКВС) та ін.У громадах українських лютеран впроваджувались елементи греко-католицької літургії* на основі переробок з Іоанна Златоуста**, внутрішнє життя ґрунтувалося на засадах української обрядовості, народних звичаїв, обов’язковості рідної мови. Керівництво особливу увагу звертало на формування національних рис лютеранського руху. Ідею українізації лютеранства постійно пропаґував Т.Ярчук у багатьох релігійних часописах. “Він обстоював погляд, що лютеранство відповідає більше духовним вимогам українського народу”13. Цій ідеї була присвячена більшість видань, що випустила у Станіславі Українська євангельсько-ауґсбурзька місійна рада. В одному з них, зокрема, читаємо: “Ми є українські євангелики. Любимо наш нарід український і звичаї наших вітців. Мимо ріжних наклепів на нас... ми стремимо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії... Ми глядимо на геніїв українського народу Гр.Сковороду, П.Куліша, Т.Шевченка”14.