Християнство епохи вселенськогих зборів (V-VІІІст.)
З V ст. майже загальною практикою стало хрещення немовлят. На думку істориків, велику роль у поширенні хрещення немовлят відіграла боротьба з пелагіанцями, які вважали, що діти успадковують Царство Небесне навіть без хрещення, якого вони узагалі не потребують. Можливість хрещення немовлят також базувалася на містерійних, магічних уявленнях про сутність хрещення та церковних дій узагалі, а також на впевненості у причетності дітей через спадковість до первородного гріха. Поширення хрещення немовлят та дітей молодшого віку поступово змінювало практику катехуменату. Дедалі менше місце посідала підготовка до хрещення через попереднє навчання та настановлення. Проте більше уваги приділялося ритуальному оформленню таїнства хрещення. Воно здійснювалося у певні святкові дні. Найкращим часом для хрещення вважалося повечір?я та перша седмиця (тиждень) після Пасхи і повечір?я після П?ятидесятниці (Трійці).
Пасха, як і П?ятидесятниця, вважалися найбільшими церковними святами. Протягом кількох століть вирішувалося питання про визначення терміну чи дати святкування Пасхи. І Вселенський собор постановив святкувати Пасху у першу неділю після повного місяця, що або збігається з весняним рівноденням, або настає за ним.
З IV ст. дістали загальноцерковне визнання свята Різдва Христового, Богоявления (Хрещення Христового), Вознесіння. ?Різдвяні? свята (Різдво, Богоявления) почали святкувати на Сході християни-гностики наприкінці II ст.
Народження ?вищого еону? ? Христа та його з?єднання з людиною (хрещення) було надзвичайно важливим для гностиків. Нерідко Різдво та Хрещення Христові у гностиків ототожнювалися. Святкування відбувалося переважно навесні (28 березня). Проте з середини IV ст. встановилася дата 25 грудня (спочатку на Заході). Першою підставою для цього була ідея зачаття Ісуса Марією у день весняного рівнодення. Дев?ять місяців по тому й було 25 грудня. Більш вірогідною дослідники вважають іншу підставу ? бажання поєднати Різдво Христове з великим язичницьким римським святом ? днем Бога Сонця. Це свято ? solin-victus ? відзначалося у Римі в день зимового сонцестояння, 25 грудня. Найдавніші римські свідчення на користь 25 грудня як дня Різдва датовані 353-354 pp. Близько 378-379 pp. цей звичай був перейнятий в Антіохії та Константинополі, 433 р. ? в Єгипті, а в останній третині VI ст. ? в Єрусалимі.
Християнське свято Богоявления, крім гностичних (утілення Христа-еона, поєднання його з людиною їсусом), мало також язичницькі корені ? свято освячення води, яке відмічалося 6 січня. На Заході імперії воно було запроваджене після І Вселенського собору як свято ?поклоніння волхвів?, зображене в Євангеліях. Таким чицом, здійсгіився своєрідний ?обмін? між Сходом та Заходом, унаслідок якого сформувалися свята Різдвяного циклу.
У цей же період (IV-VII ст.) відбулося установлення інших найбільших церковних свят. Деякі з них ? Стрітення, Благовіщення, Преображення ? мали коріння в євангельській оповіді. Інші свідчили про народження
традиції церковного Переказу, наприклад свято Воздвижения Хреста Господнього. Воно святкувалося з першої половини IV ст. на честь віднайдення матір?ю імператора Константина, Оленою, в Єрусалимі хреста, на якому, за переказом, був розіп?ятий Христос. Іншим прикладом таких ?позаєвангельських? свят було відзначення (з кінця VI ст.) Успіння Діви Марії, поєднане на Заході зі святом її тілесного вознесіння на небо.
Саме в епоху Вселенських соборів визначилися такі риси християнського культу, як ушанування мучеників, святих, Діви Марії та ангелів, їм відводилася роль своєрідних посередників між віруючими і Богом ? ?заступників?, роль релігійного й морального ідеалу. Великою мірою це спричинялося тим, що традиційній язичницькій (політеїстичній та полідемонічній) свідомості потрібна була заміна старих богів і героїв на нових, причетних до становлення християнства. Зокрема, культ Діви Марії став об?єктом висловлення тих самих народних почуттів, які раніше виявлялися у численних культах богині-матері.
Розвивалося також ушанування реліквій (священних предметів) та ікон, яким побутова християнська релігійність почала приписувати надприродні властивості. Поклоніння святим, Діві Марії, ангелам, реліквіям та іконам не було позбавлене магізму та політеїзму, що згодом викликало критику й численні спроби реформування ортодоксального християнства.Серйозною проблемою стала небезпека зовнішнього ритуалізму ? втрати духовного смислу християнства. Саме в ці часи формується т. зв. ?народне християнство? ? синкретична суміш християнських і дохристиянських елементів, головним змістом якої були обрядовірство і рецидиви язичницького політеїзму ? у формі поклоніння християнським святим. Проти цього виступали свого часу супротивники іконошанування.
ІКОНОБОРСТВО. VII ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР