Християнство епохи вселенськогих зборів (V-VІІІст.)

піднесла авторитет Руської держави у християнській Європі. Цю політику продовжував і Ярослав Мудрий, зміцнюючи християнську церкву і культуру всередині держави, намагаючись зміцнити її міжнародне становище завдяки системі династичних шлюбів із християнськими монархами Європи.

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА У IV ст.: ПОЛІТИКА ІМПЕРАТОРА КОНСТАНТИНА І

Становище церкви у першій половині IV ст. змінилося кардинально: ?церква гнана? (ecclesia pressa) перетворилася на терпиму, дозволену та рівноправну, а згодом ? на привілейовану й навіть панівну.

Велику родьу цьому відіграв уже згаданий вище едикт Галергя 311 р, Влада усвідомлювала значення універсалістського, об?єднавчого, лояльного, державницького в цілому спрямування християнської ідеології. Практичний розвиток нова політика держави знайшла у діяльності імператора Константина Великого (306-337). Вважають, що, крім звичайних політичних розрахунків на зміцнення влади та посилення стабільності й спокою в державі, вибір Константина на користь християнства був зумовлений і його особистим релігійним досвідом. Замолоду Константин був адептом культів Аполлона та Мітри, йому імпонувала ідея монотеїзму та особистого Бога. Існує також легенда про знамення, дане Константинов! у 312 p., перед битвою з одним із суперників за владу: християнський хрест з надписом ?Так переможеш?.У ЛХЗ-р? Константин разом зі сво?щ співправителем Лікінієм у м. Медіолані (Мілані) уклав т. зв. (Міланський едикт, який розвивав положення Галерієвого указу ЗІІ р. Цей документ відіграв неабияку роль у поліпшенні становища християн в імперії. Міланським едиктом проголошувалася свобода віровизнання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та християнським громадам поверталися майно, приміщення, предмети культу, відібрані в них під час гонінь. Ставши єдиновладним правителем імперії, Константин надав нові пільги церкві: звільнив клір від цілого ряду повинностей, закріпив за єпископами право юрисдикції у деяких громадянських справах, заборонив примушувати християн брати участь у язичницьких святах. Християнська церква поступово діставала права та привілеї, якими раніше користувалися лише язичницькі культи. Константин, очевидно, убачав потенційну можливість перетворення церкви на важливу суспільну інституцію, не менш потужну, ніж держава. Цьому сприяли досить струнка церковна організація, що складалася в межах імперії, наявність дисциплінованого кліру, ієрархії, системи управління та контролю,, вплив на величезні маси віруючих. Усе це повною мірою оцінив Константин, сам протягом усього життя залишаючись язичником (він прийняв хрещення лише незадовго до смерті, у 337 p.). Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Константин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувалися найважливіші питання життя церкви.

ПРОБЛЕМА СТОСУНКІВ ЦЕРКВИ I ВЛАДИ ПІСЛЯ КОНСТАНТИНА. ЦЕРКОВНО-ДЕРЖАВНІ ВІДНОСИНИ НА СХОДІ І ЗАХОДІ ІМПЕРІЇ

Новий рівень і нова якість стосунків церкви і держави за імператора Константина об?єктивно потребували узгодження з традицією ранньої церкви і з римською громадсько-державною традицією.

Християнська традиція розмежовувала ?Кесареве? і ?Боже?. Державі доручені справи громадянські (publica), церкві ? справи релігійні (sacra). Імператор відає справами 1! земними, понад ними він не має влади, бо престол священства І затверджений на небесах. Імператорові довірені тіла, а ієреєві 1: (священику) ? душі. Так навчав, зокрема, визначний богослов Іоан Златоуст.

З іншого боку, релігійно-політична традиція Римської Ц імперії, як язичницька, фактично не знала розмежування Ц світського і релігійного авторитету і влади. Імператор-Кесар Ш був для римлян ще й Pontifex Maximus (верховним жерцем), Ш який мав орікуватися одночасно як політичними, так і релігійними справами. Такий підхід автоматично переносився на стосунки імператора із християнською церквою. Тому абсолютно типовою й показовою була позиція, висловлена Константином (ще не охрещеним!) на Нікейському (Першому Вселенському) соборі: ?Я ? поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ Церкви!?

Починаючи з середини IV ст. взаємовідносини церкви та держави набували різного характеру на Сході і на Заході імперії. Для цього існували насамперед громадянсько-політичні передумови. Сильна імператорська влада на Сході призводила до підкореного статусу єпископів та церкви в цілому, навіть до узурпації імператорами владних функцій у самій церкві. На Заході у ті ж часи відбувалося значне послаблення державної влади ? через міжусобну боротьбу за імперські намісництва, а також постійні напади ?варварів?. За цих умов посилювалася незалежність єпископату, особливо зростали авторитет та влада Римського єпископа. Церква на Заході, з її жорсткою системою управління, контролю та регулювання життя віруючих, з її новими правами у громадянській та економічній сферах набувала загальносуспільного значення. В умовах політичної нестабільності церква нерідко перебирала на себе державні функції, конкуруючи з владою та її тимчасовими представниками.