Християнство епохи вселенськогих зборів (V-VІІІст.)

Існували також ідеологічні та, психологічні передумови різного становища церкви на Сході і Заході. Зокрема, на еллінізованому Сході, де панували централізована деспотія, зовнішня несвобода, головна увага у визначенні принципів побудови церкви приділялася виявленню внутрішнього, духовного, метафізичного, теологічно-догматичного змісту. Вод-

ночас питання суверенітету церкви відступали на другий план. Схід, як засвідчують історичні факти, на кілька століть поринув у догматичні суперечки.

Захід же, наслідуючи римську прагматичну традицію, найбільше переймався сферою практичних стосунків та їх юридичного оформлення. На противагу послабленню владних структур зміцнювалася церковна організація. Водночас догматичні суперечки західної, Римської церкви торкалися досить мало; там протягом століть задовольнялися сповіданням regula fidei. Серед ідеологічних причин слід назвати також усталену загально-церковну традицію, згідно з якою Римській єпископській кафедрі ? Римському Престолу та її предстоятелю, Римському папі ? відводилася особлива роль у світовому християнстві.Підкореність, залежність, службова роль церковних структур на Сході в перспективі призводили до панування там ідеології та практики цезаропапізму (домінування світської монархічної влади над церковною, навіть у церковних справах). Цезаропапізм став однією з визначальних рис церковно-державних відносин у країнах, де історично поширилося ?східне?, або візантійське християнство. Дещо інше, навіть протилежне, спостерігалося на Заході, де Римська церква в особі Римських єпископів (пап) протягом століть демонструвала постійні претензії на владу, на перевагу над державою ? т. зв. папоцезаризм.

ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ: ФОРМУВАННЯ СХІДНИХ ПАТРІАРХАТІВ ТА РИМСЬКОГО ПРЕСТОЛУ

Церква та держава дедалі більше бігалися у своїх кордонах. У зв?язку з адміністративним поділом Римської імперії формувався також церковно-адміністра тивний поділ. Так, за імператора Діоклетіана імперія поділялася на чотири префектури з 12 діоцезами та понад 100 провінціями. Одиницями церковного управління були єпархії (у межах провінцій), які об?єднувалися у митрополії (у межах діоцезів). Найстаріші та найвпливовіші митрополії ? Римська, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська ? стали патріархатами, на чолі з патріархами, або псрозщ. Уже в IV .каноні Першого Вселенського собору {325 р.) було підтверджене та зафіксоване особливе місце Римської єпископської кафедри -Римського Престолу ? у Вселенській церкві. Авторитет Римської кафедри та її предстоятеля ? Римського єпископа (згодом ? папи Римського} зміцнювався кількома чинниками. По-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії. По-друге, формувався переказ про Рим як місце перебування, проповіді та мученицької кончини апостолів Петра і Павла, їх обох вважали засновниками Римської церкви, а саму Римську кафедру називали апостольською. Розвивалося також учення про примат апостола Петра у Вселенській церкві (Петро ? намісник Ісуса Христа на Землі). Римський же єпископ успадковував авторитет і апостольську благодать Петра. Нарешті, активною була церковно-політична позиція римського папства, великим був місіонерський вплив Риму як на християнський світ, так і

на світ ?варварів?. Представники Римської церкви брали активну участь у загальноцерковних, Вселенських соборах. Вони рішуче відстоювали церковну незалежність у справах віри та устрою перед Константинопольськими (Візантійськими) імператорами. Водночас представники східних патріархатів були позбавлені такої можливості через залежність від імператорів.

Поряд з ?історичними? східними патріархатами ? Александрійським, Антіохійським, Єрусалимським ? протягом IV-V ст. зросло значення Константинопольської архієпископи. Заснування Константином у 330 р. нової столиці імперії сприяло швидкому зростанню ролі єпископа цього .* ?Нового Риму?. Вже Другий Вселенський собор (381 p.), що відбувся у тому ж Константинополі, своїм III каноном проголосив, що Коне- II тантинопольський єпископ має ?перевагу честі? безпосередньо після Ш Римського, ?бо цей град є Новий Рим?. Константинопольська церква, спираючись на підтримку імператора, добилася прийняття; IV Вселенським, Ц собором у Халкідоні спеціального (28-го) канону, у якому проголошувалося, .Ji що Константинополь є рівний з Римом, будучи ?царствуючим градом?. Ц

Таким чином, уже з середини V ст. в імперії існувало п?ять найбільших 1 церковних об?єднань ? патріархатів. Західним патріархатом був Римський, східних було 4 ? Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, If Єрусалимський. Ця церковно-історична ситуація дістала назву пентархія ! (з грец. старшинство п?ятьох). Відомо, що деякі митрополії з різних причин не входили до складу великих патріархатів (наприклад, кіпрська, 1 карфагенська тощо). Предстоятелі Римського та Александрійського патріархатів титулувалися ?папами?, решта використовували титули ?патріархів?.

ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ: ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙЗ IV ст. остаточно утвердився поділ членів церкви на клір та мирян. Релігійна активність мирян поступово обмежувалася пасивною участю у богослужіннях. Обмежувалася також участь мирян в упорядкуванні церковного життя, зокрема у виборі духовних. Згідно з правилом 13-м Лаодикійського собору народним зборам заборонялося обирати священиків. У пізніших юридичних актах (Кодекс Юстиніана) було зафіксовано, що від імені мирян у виборах єпископів має брати участь імператор. Сформувалася і зміцнилася церковна ієрархія, її складали єпископи (керівники церковних територій ? єпархій), пресвітери (постійно служили в одній церкві і в одній громаді ? парафії), диякони (помічники пресвітерів). Основним елементом церковної структури остаточно стала єпархія, очолювана єпископом. Останній призначав пресвітерів та дияконів. Дісля IV Вселенського собору єпископам були підпорядковані й ченці, що мешкали на території єпар?хій. Єпископи обиралися зібранням єпископів; з IV-V ст. над обраними єпископами здійснювався обряд посвячення ? хіротонія (покладання рук). Згодом хіротонія стала елементом таїнства священства. Тривав розвиток церковних служб адміністративного та господарчого характеру; зберігалася роль церковних чиновників, про яких вже йшлося у попередній лекції ? економів, нотаріїв. Розгалужену систему церковного управління забезпечували протопресвітери (старші пресвітери), протодиякони (старші диякони). Призначення на всі ці посади здійснювалися єпископом і під його повним наглядом.