Християнство: зародження, розколи, священні тексти
3. Священні тексти: Святе Письмо, Святе Передання.
Священні тексти християн складаються зі Святого Письма і Святого Передання. До першого належить Біблія, до другого — ранні коментарі до Святого Письма, наприклад Василія Великого, Івана Златоустого, Єфрема Сиріна, твори, так званих отців Церкви.
Науковці часто називають Біблію основою духовної культури людства, оскільки західноєвропейське, давньоруське і українське, російське мистецтво і література зазнали її впливу, багато філософських вчень сформувалося на її ґрунті. Тому знання Біблії потрібне кожній освіченій людині, незалежно від її релігійного світогляду. Тільки от вивчення її — це важка і копітка праця, яка потребує фундаментальних історичних знань, навиків літературного аналізу, а часто знання старогрецької та інших мов, особливого духовного настрою. Починаючи вивчати її змалку, люди часом лише в кінці життя починають осягати її глибини.Біблія у перекладі з грецької означає „книги”. Вона складалася протягом 15 століть — з ХІІІ ст. до н.е. десятками і навіть сотнями невідомих авторів, редакторів, переписувачів і перекладачів. Звідси всі священні книги, або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт. Старий Заповіт становлять книги, які написані до народження Ісуса Христа, Новий Заповіт складається з книг, які написані після народження Ісуса Христа.
Книги Старого Заповіту діляться на три групи: історичні, поетичні, пророчі. Слово „заповіт” означає тестамент, пакт, союз або договір з Богом, який обіцяє людям певні ласки, привілеї, зобов’язуючи певним законом. Ця угода була дана Богом єврейському народу, який вважався богообраним, і за якою народ зобов’язувався не мати інших Богів і поклонятися Єдиному Живому Богові та виконувати Божий Закон, а Бог в свою чергу винагороджувати або карати грішників. Пророчі книги містять неодноразові пророцтва про прихід Спасителя.
Новий Заповіт з усіма людьми, які вірують в Христа, за твердженням християн, уклав Ісус Христос і скріпив своєю кров’ю (Матея:26/28).
Книги Нового Заповіту поділяються на історичні, повчальні, поророчу.
Історичні книги складаються з чотирьох Євангелій: від Матея (містить найбільш повний опис дій і вчення Ісуса Христа, виклад основних правд християнської віри: про хрещення в ім’я Трійці, нагірну проповідь, Господня молитва, примат Святого Петра), від Марка (подає ті відомості з життя Христа, що тоді були вживані у християн), від Луки („євангеліє для грішників” особливу увагу приділяє Божому милосердю), від Івана („євангеліє любові”, оповідає про чуда, які підтверджують божественність Ісуса Христа), Діянь Святих Апостолів (Євангеліє Святого Духа або перша історія церкви), та повчань перших апостолів у листах, звернених до існуючих християнських спільнот.
Біблія вважається богонатхненними книгами, оскільки вони писались окремими людьми під велінням Святого Духа. Кожна конфесія має свої канонічні книги, тобто визнані конфесією за автентичну збірку або каталог священних книг, які були натхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри.
4. Вчення Ісуса Христа, основні заповіді, Символ віри, шість правд віри як основа вчення, Літургія.
Вчення Ісуса Христа викладене в Євангелії. Передусім Христос проповідував себе і без віри в Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу немає християнства. Основною заповіддю, що дає Христос, і в якій виражене по-суті все християнське вчення, є заповідь любові: „Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе” (Луки: 10/27 або Івана: 13/34-35). Таким чином славнозвісні 10 заповідей або декалог Мойсея, що був успадкований християнством від іудейства, практично виражений в двох заповідях, даних Ісусом Христом як основні. При чому формулювання дозволеного змінюється з заборонного принципу: не вбий, не говори… і так далі, на диспозитивний: просто люби (людина, яка любить не може чинити зла) і осягнеш життя вічне. Це є моральна точка зору християнства.
Тоді як з догматичної точки зору християнство виражене в Символі Віри. В період становлення християнства як релігії, а особливо утвердження її як державної, коли масово почали хрестити „новонавернених”, на двох соборах (Нікейському (325 р.) і І Константинопольському (381 р.)) було визначене в що вірять християни, а саме затверджений Символ Віри:
„Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Отця неба і землі, всього видимого і невидимого.