Християнство: зародження, розколи, священні тексти
Більше того, для догматичного визначення нової державної релігії імператор скликає Нікейський собор (325 р.), який приймає першу редакцію Символу Віри і виробляє 20 канонів. (В подальшому аж до наших днів скликаються собори, де формуються або визначаються основні догмати християнського вчення, при чому, за християнським вченням, на соборах не встановлюється нічого нового, просто об’єктивується вже існуюча істина (правда)).
Християни починають ритися в Святому Письмі, шукаючи за новозавітньою підтримкою існуючих вже в поганстві практик, а також хрестити поганські свята (наприклад, 25-те грудня), через це в християнство входить грецька, римська та інші міфології.
До чого привели такі зміни? Більшість нових християн приймали хрещення лише тому, що не хотіли бути в немилості в імператора. Тому для багатьох християн хрещення не змінювало багато в їхньому житті. Вони проектували своє бачення світу в християнство і часто їхнє християнство залишалося і надалі поганством в "християнському одязі". І така практика має місце неодноразово протягом історії і навіть сьогодні.
2. Розколи у християнстві: халкедонський розкол (450 р.), „велика схизма” (1054 р.), реформація (1517 р.), унії як спроби об’єднання (зокрема Берестейська унія, 1596 р.).
Всі релігійні розколи і не тільки в християнстві, але і в інших релігіях (наприклад, шиїти і сунніти в ісламі) відбуваються виключно через амбіції і жадобу влади деяких віруючих, які в силу тих чи інших причин набрали загально церковного значення.Отже, першим розколом або схизмою був халкедонський розкол у християнстві. Догматична причина полягала в тому, що християни не могли дійти згоди з питання: про дві природи Ісуса Христа людську і божественну, а відповідно як правильно називати матір Ісуса Христа. Представник антіохійської богословської школи Константинопольський патріарх Несторій (427-431 рр.) у своїх проповідях вчив, що Пресвяту Діву Марію треба називати Христородиця. Божество не народилося від неї, а тільки пройшло через неї. Але на Ефеському соборі (431 р.) вчення Несторія було визнане єретичним, без позитивного догматичного визначення, без чіткої вказівки на те, що в ньому єретичного, і це призвело до монофізитського розколу.
Представник александрійської теологічної школи архімандрит Євтихій вчив, що Ісус Христос — не Боголюдина, а Бог, тому що він має лише одну божественну природу. Такий розвиток подій спричинив скликання Халкідонського Собору (451 р.). Папа Лев І надіслав до Халкідону свій відомий томос, де вдався до чіткої термінології: Ісус Христос має два єства — людське і божественне, але являє собою одну із трьох іпостасей Триєдиного Бога. Отже єресь Євтихія була засуджена. Але тим все не скінчилось.
У монофізитському русі до релігійних мотивів приєдналися національні. Для єгиптян Халкідонський собор неприйнятним був тому, що він підніс Константинополь над Александрією, а тому від Візантії відпали копти, ефіопці, сирійці різного роду і вірмени, які стали називатись дохалкідонськими церквами. При чому, вірмен до монофізитів було зараховано і відокремлено від церкви цілком випадково: Халкідонський собор проводився в Персії, з якою Вірменія була у стані війни, відповідно вірмени не могли прийти, а всіх, хто не з’явився визнали монофізитами.
Таким чином, нині є шість дохалкідонських церков, що з якихось причин або не брали участі в Халкедонському соборі або свідомо не прийняли його рішень, які тепер називають Стародавніми Східними Православними Церквами: Вірменська Церква, Коптська Православна Церква, Сирійська Православна Церква, Маланкарська Православна Церква, Ефіопська Православна Церква, Ассирійська Церква Сходу.
„Велика схизма” або Великий церковний розкол.
В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні західноєвропейські держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами, в яких знаходились ці дві держави.
Безпосередня причина розколу полягала в тому, що Папа Римський і Константинопольський Патріарх не могли дійти згоди хто з них є головою Вселенської Церкви. Ці намагання суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося перше, і історичні умови сприяли встановленню так званого папізму, тобто зосередження і світської, і духовної влади в руках пап, і цезаро-папізму, тобто розподіл влади між імператором і патріархом та синодом, який скликався для вирішення важливих питань.