Культура середньовічного суспільства Київської Русі: від язичництва до християнства
Всі перераховані елементи похвального обряду вказують на те, що в уявленнях слов'ян перших століть існування Київської русі потойбічний світ нічим не відрізняв-ся від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "жит-тя" без суттєвих змін порівняно із земним.
Роміри окремих комплекіс за обрядом кремації і супровідний інвентар у ціло-му ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандінавів тих часів, існували судження про кшалт наведеного в тексті 2Саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря дим, тим вище посяде на небі місцетой, кого спалювали, і що він буде тим багатший, чим більше майна згорить разом із ним."
Яскравим прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кін-ська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, пикраси, монети, чис-ленні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. Уногах небі-жчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захо-ронення князя місцевої династії.
Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство.
У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкования і системати-зований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), се-реднього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дере-ва". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.
Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і наза-вжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщен-ня померлого в прсторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо".
Підтвердженням цього є один із міфів Давньої греціії про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.
Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших часів, ні-чим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.
Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотрмиманням прадідівських канонів, а також допо-внювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.
Найдавніше літописне повідомлення про нихдатується 912 р. і міститься в по-вісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.
Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних україн-ських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті традиції давнішніх часів. Згідно з ними одну групу населення, дуже не-числену, ховали в мішках, підрізаючи або м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками яких у довньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посиертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого із'являлось скорчене поло-ження кістяка.