Цінності та особливості українського національного характеру
Одночасно ті ж історико-культурні та геополітичні умови формували в характері українців і такі риси, як дух бунтарства проти несправедливості, який "скріплюється ще й тенденцією до анархізму, помсти, але який є. ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби" [12, 89].
Говорячи про належність українського народу до "індивідуалістичного культурного циклу", В.Янів пише: "Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи слабо розвинений". Тут же автор пояснює основну причину цього анархізму, розкриває історичні умови його формування "Ця остання властивість характеру (неохота коритися волі іншого – О X.) ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти" [12, 203] – (підкреслення наше – ОХ.),
Історична боротьба проти насильства над соболі, над нацією, намагання до рівності з іншими народами породили і закріпили індивідуалістичний код цінностей, характерний українському народові. Він стимулює мотивацію досягнень, особисту незалежність, впевненість, потребу опиратись лише на свої сили,
Українському народові властива індивідуальна форма цілепокладання та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно с передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянського суспільства.
Український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде нас до анархізму. "У вдачі українського народу переважає особиста воля" – зауважував М.Костомаров понад сто років тому.
Сучасний дослідник соцієтальної психіки (психічної культури соціуму як цілісності) О.Донченко стверджує., що дійсно культура (як певна форма життя) українців відрізняється індивідуалістичністю і визнанням першості особистого над суспільним. Але, на її думку, "...між західно-європейським індивідуалізмом і українським (поки що рано говорити про духовну єдність України і Західної Європи, про включення України в західно-європейське культурне коло) є суттєва різниця, яка репрезентується в різні прагматичності і емоційності одного і того ж індивідуалізму" [13, 80].
Про український "анархічний індивідуалізм" говорив В.Липинський у "Листах". І.Мірчук вживає термін "безмежний індивідуалізм" і додає, що в українців "Я" творить своєрідний переконливий принцип – що їх філософічне думання, їх розуміння моралі, творення певних норм, а передусім практична діяльність випливають з поняття особистості, що її обмеження відчувається завжди боляче, навіть і в інтересах загалу.
Цікаву думку про умови становлення і розвитку української індивідуальної волелюбності висловлює В.Янів у "Нарисах до історії української етнопсихології": "В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці" [12, 89].Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору, супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму. "Тривала влада чужинців призвела до появи переконання, що владні структури створені лише для пригноблення, зловживань та нечесного збагачення, тому народ не скоро може змінити їх (ці переконання – О.Х.) і повірити у те, що влада існує для його захисту і забезпечення добробуту чесних трудівників" [14, 10] пише М.Маланюк. На його думку, саме внаслідок цього з'явилась "укрита злість та облудлива покірність", які за словами 1.Франка, вели до емоційного дискомфорту та зневіри, що часто виражалась у донощицтві і зрадництві. Приклад цьому, насамперед, дала значна частина української шляхти та козацької старшини, які або ополячились, або піддались русифікації і тим самим зробили поганий приклад для наслідування.
Після руйнування української автономії та реалізації російською монархією курсу на русифікацію й закріпачення козацтва (за неповним московським переписом 1654 року воно становило близько 50% усього населення), демократичні цінності українського характеру (хоробрість, відкритість, тяжіння до рівноправ'я та ін.) поступово "вимиваються" і слабнуть. Цей процес значною мірою підсилився переходом або перетягуванням значної частини української еліти в російську адміністративну і культурну сфери. Так, "на зорі становлення російської академії наук серед 20 академіків 13 були українцями, вихованцями Києво-Могилянської академії. В 1775 році з 10 членів священного Синоду 9 були українці. Із 127 архієреїв Росії – 70 були українцями" [2, 19].