Віктор Медведчук – як один з політичних лідерів України
Як і потрібно було сподіватися, 15 травня 1999 року з'їзд СДПУ(о) висунув Леоніда Кучму кандидатом у Президенти України. Щоправда, Медведчукові не пощастило: його партія не стала першою у процесі висунення Кучми. Дорогу СДПУ(о) перейшов новий кандидат у олігархи – Віктор Пінчук, який швидше за всіх організував збори виборців у Дніпропетровську. Щоправда, СДПУ(о) встигла першою з політичних партій підтримати Леоніда Кучму – і це також було враховано.
Протягом виборчої кампанії Віктор Медведчук без різних “збочень” підтримував Кучму. Щоправда, і без зайвої запопадливості. Він, скажімо, не творив різноманітних фондів та інших передвиборчних структур, не витрачав надаремно шалені кошти. Він просто задекларував підтримку – і цього виявилося достатньо.
Юлія Мостова та Сергій Рахманін у “Зеркале недели” писали, що внесок Медведчука і Суркіса у перемогу Кучми становив лише одну двадцяту від загальних витрат на кампанію (за тими ж даними, загальний виборчий фонд становив 200 млн. доларів США). “Не ставши самостійним штабом, соціал-демократи працювали на перемогу то з Пустовойтенком, то з Волковим. Вікторові Медведчукові було доручено зайнятися молоддю в її офіційних проявах – він курував Український національний комітет молодіжних організацій. Але не витримав конкуренції з Пінчуком, Баграєвим та Деркачем”, - писало поінформоване “ЗН”.
У той же час у Медведчука виявилося чимало проблем на фронті внутрішнього політичного протистояння. Новим об'єктом конфронтації виявився голова Національного банку України Віктор Ющенко. У кулуарах Верховної Ради України поговорювали про те, що віце-спікер скоро “з'їсть” Ющенка, і новим головою Нацбанку стане член “чудової сімки” Богдан Губський. На сесію Верховної Ради було винесено питання про зловживання В.Ющенка службовим становищем. Щоправда, Ющенко встиг заручитися підтримкою частини депутатів, зокрема впливового політика Олександра Волкова. Віктор Медведчук та його прихильники потерпіли поразку. Сам Медведчук майже крізь зуби промовив, що справою Ющенка має займатися не Верховна Рада, а правоохоронні органи. Проте було зрозуміло, що ніхто не буде повертатися до цієї заплутаної справи…
В Ющенкові Медведчук, напевне, бачив суперника на виборах 2004 року. Саме тому Медведчук не міг допустити росту популярності свого ймовірного супротивника. Двобій у 1999 році було програно. Необхідно було готуватися зустрітися віч-на-віч через п'ять років…
Після президентських виборів Віктор Медведчук розраховував на значні дивіденди – бізнесові, політичні, мас-медійні. Однак ситуація склалася таким чином, що йому довелося зіштовхнутися з суворими реаліями життя. Леонід Кучма, поставлений перед фактом можливості дефолту і міжнародних санкцій щодо України, призначив прем'єр-міністром не самого Медведчука (як про це поговорювали у кулуарах Верховної Ради) і не висуванця “Славутича” М.Азарова, а Віктора Ющенка. Фракція СДПУ(о) мусіла проголосувати за свого колишнього опонента – іншого виходу не було. Залишалося сподіватися, що Ющенко є тимчасовою фігурою у кріслі прем'єр-міністра…Тим більше, що знову загострилися стосунки між двома лідерами партій-кандидатів на титул “партії влади”, Віктором Медведчуком та Валерієм Пустовойтенком. СДПУ(о) та НДП і раніше не надто вживалися між собою – їх змогли помирити лише президентські вибори. Натомість після виборів ті, хто жваво слідкував за ходом подій в українському політикумі, стали свідками чергової сварки у сімействі провладних партій: на одній із прес-конференцій ображений Валерій Пустовойтенко звинуватив соціал-демократів у тому, що вони свідомо голосували проти його кандидатури при затвердженні прем'єр-міністра. Медведчук відреагував блискавично і різко: ”Я вже говорив і підтверджую ще раз – у нас не завжди були добрі стосунки між НДП та СДПУ(о). Але я ні разу ці стосунки, їх напругу не виносив на сторінки ЗМІ, в тому числі ніде, ніколи, ніхто з керівництва не давав інтерв'ю. Якщо Пустовойтенко вважає за необхідне цю дискусію винести в ЗМІ, то я думаю, що він одразу ж програє. І я це доведу йому в найближчі дні, якщо він продовжуватиме робити подібні докори на адресу керівництва партії і членів фракції СДПУ(о). Я думаю, що той результат, який він отримав, - це результат, на який він мав право розраховувати, і ні голосом більше. І що саме так сталося – це його діяльність… І коли когось звинувачувати або підозрювати, то, в першу чергу, себе, а не інших”.
На початку січня 2000 року у парламенті стався розкол. Віце-спікер Віктор Медведчук очолив ту частину парламенту, яка вийшла з стін Верховної Ради і зібралася в Українському Домі. Формальним лідером опозиції був Леонід Кравчук. Фактичним – Віктор Медведчук. Хоча на Медведчукові лежав “первородний гріх” українського парламентаризму ХІУ скликання – як-не-як, а віце-спікер. У вину Медведчукові можна було поставити і непогані стосунки з комуністом Адамом Мартинюком, і якшання з Олександром Ткаченком. Все-таки Медведчук залишився з Кучмою. На деякий час він зробив тактичний відступ назад: він, скажімо, провів попередні переговори про блок із волковською партією “Демократичний Союз” та відмовився від боротьби за пост спікера на користь Івана Плюща. Медведчук вирішив за доцільне відступити перед тією силою, яка уособлюється Олександром Волковим. Відступити до кращих часів.