Віктор Медведчук – як один з політичних лідерів України

Як вважає відомий журналіст і політолог В'ячеслав Піховшек, Віктор Медведчук приніс в українську політику поняття політичної культури і толерантності. Саме він першим почав робити виважені, бездоганно точні з юридичної точки зору політичні заяви, у яких було однаково дипломатичного хисту і реальної ваги. Президентові був потрібен свій "захисник". Медведчук став своєрідним адвокатом Президента і його оточення. У нещодавній програмі "Епіцентр" (10 жовтня 1999 року) він блискуче відбив напади журналістів і залишив їх у повній розгубленості. Журналісти говорили про негативні моменти в нашому суспільному житті і пов'язували їх з діяльністю Президента - Віктор Медведчук спокійно повідомляв, що Президент - це чи не єдина світла постать у нашій державі. "Зубри" журналістики залишалися розгубленими внаслідок словесної еквілібристики юриста Медведчука. Вони не звикли до спілкування з політиками саме такого рівня, і тому загнати Медведчука в кут їм не вдалося.

Саме цінністю Медведчука можна було пояснити той факт, що концерн "Славутич" став чи не єдиною бізнесовою структурою гігантських масштабів, яка змогла після підтримки на виборах Кравчука залишитися у фаворі у Кучми. Кожен член “чудової сімки” (до якої належав і Медведчук) своїми шляхами і каналами витягав з опали спільне дітище. Роль Медведчука у відродженні “Славутича” – теж немала.

Але, очевидно, вагомими були й два інших фактори: по-перше, Леонід Кравчук, який свого часу досить прихильно ставився до “Славутича”, не став конфротувати зі своїм колишнім суперником Леонідом Кучмою (навпаки – поступово намітилася чудова співпраця двох Президентів), а по-друге, Леонід Кравчук не порвав із середовищем “Славутича” і надалі продовжував тісно співпрацювати з ним – переважно у політичній площині.

У 1996 році Віктор Медведчук отримує офіційну “індульгенцію” – Почесну відзнаку Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня. Згодом йому буде вручено й орден “За заслуги” ІІ ступеня… У жовтні 1996 року Віктор Медведчук стає позаштатним радником Президента України з питань податкової політики. Саме у цей час, 1 жовтня 1996 року, близький приятель Медведчука, Микола Азаров, очолив Державну податкову адміністрацію України, а молодший брат, Сергій Медведчук – державну податкову адміністрацію у м.Львові.Наступного року Віктор Медведчук пробує свої сили на виборах до Верховної Ради України. Він вирішує балотуватися на Закарпатті – області, де було налагоджено непогану базу для діяльності “Славутича”. На той час (1996 – 1997 рр.) область була надзвичайно складною в електоральному плані. Закарпаття було поділено між кількома економічними кланами. Найпотужнішим вважався ужгородський клан Сергія Ратушняка (“Рати”), який перетворився на некоронованого “короля” світу безалкогольних напоїв і, як подейкували, навіть контролював 90% потоків алкогольних напоїв з Закарпаття (переважно коньяків). У 1996 році Ратушняк пробував тягатися навіть із відомою фірмою “Coca-Cola” за вплив на ринок безалкогольних напоїв. Люди, близькі до Ратушняка, відстоювали інтереси фірми “Рата” навіть у Російській Федерації. Ратушнякові намагався протистояти президент концерну “Срібна земля”, народний депутат України ХІІ скликання Віктор Бедь, впливи якого так само були потужними. Медведчук із “Славутичем” виступив у ролі “третьої сили” і зіграв на численних суперечностях закарпатських політиків та на значних фінансових вливаннях у регіон. До цього слід додати розкрутку іміджу “чесного юриста”. І ще один важливий фактор: попередній депутат від Іршавського виборчого округу, Сергій Устич, мусів скласти свої депутатські повноваження в зв'язку з тим, що його було призначено головою Закарпатської обласної державної адміністрації. Будучи першою особою області, Устич усіляко допомагав Вікторові Медведчукові, який свого часу допомагав Устичеві успішно лобіювати певні проблеми регіону. Як результат, на довиборах до Верховної Ради України у квітні 1997 року по Іршавському виборчому округу №171 Закарпатської області за Медведчука проголосували 94,16% виборців, що було абсолютним рекордом серед депутатів.

Чи потрібне було Медведчукові депутатство у Верховній Раді, якій залишалося діяти менше одного року? Очевидно, потрібна була засвітка у депутатському клубі, потрібна була легітимізація Медведчука як політика. Ця засвітка відбулася.

На виборах 1998 року Віктор Медведчук створює привабливу першу п'ятірку списку СДПУ(о) і розкручує імідж “команди молодості нашої”, максимально експлуатуючи марку київського “Динамо”. У першій п'ятірці виборчого блоку фігурують імена Леоніда Кравчука, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, Василя Онопенка та Григорія Суркіса. Тоді ж Віктор Медведчук висуває свою кандидатуру по мажоритарному округу – знову на Закарпатті, знову в Іршавському виборчому окрузі №73.

У Медведчука було на початках семеро конкурентів – член КПУ, підприємець В.Буришин, член УРП, львівський підприємець І.Гриниха, хустський юрист, член ПРП Н.Боклаганич, соціаліст-підприємець І.Іванчо, підприємець, член АПУ М.Ремета, слухач Дипломатичної академії, рухівець В.Марушинець та священик Д.Сидор. Четверо зняли свої кандидатури. У списку залишилися, окрім Медведчука, В.Буришин, І.Гриниха та Н.Боклаганич. У результаті виборів Віктор Медведчук набрав 90,1% голосів, його суперники – трохи більше 2% кожен. І знову результат В.Медведчука виявився рекордним.