Віктор Медведчук – як один з політичних лідерів України
На ХІІІ з'їзді СДПУ(о) (який планувалося провести у закритому режимі) постало питання про заміну голови партії. Більшість із 247 делегатів з'їзду засудили Василя Онопенка, назвавши його політичним інтриганом, якого “фінансують певні політичні сили, аби він “гавкав” на СДПУ(о) та окремих її членів”. Представники регіональних організацій, які ще вранці нічого не знали про внутріпартійну ситуацію, бо при відкритті з'їзду, за півгодини жваво засуджували “формального лідера” В.Онопенка” і майже одноголосно проголосували за його виключення з партії. На пропозицію представника миколаївської обласної організації СДПУ(о) на голову партії було висунуто кандидатуру Віктора Медведчука – “лідера за своєю природою”. У ході голосування за Віктора Володимировича проголосували 247 делегатів, утрималися – 2. Проти не голосував ніхто. Заступником голови партії став Олександр Зінченко, який одразу ж заявив, що подібне голосування – “це справді ознака єдності думок у партії”.
Прихильники Василя Онопенка не змирилися з поразкою і зареєстрували Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 року Василь Онопенко спробував навіть висунути свою кандидатуру на найвищу державну посаду…Після того, як Медведчук очолив СДПУ(о), він вирішив активно попрацювати у сфері соціал-демократичної ідеології. Дійсно, українській соціал-демократії бракувало кваліфікованих та оригінальних розробок в ідеологічній сфері. Ю.Буздуган, скажімо, брав за зразок класичні європейські бернштейніанські моделі ідеології. В.Онопенко взагалі мало приділяв уваги питанню ідеологічної ідентичності. Віктор Медведчук опублікував у “Зеркале недели” статті “В поисках новых рубежей”(1999, №1) та ”Что будет завтра?”(1999, №42). Саме ці дві статті стали підвалинами ідеології СДПУ(о). Але детальніший аналіз показує, що ідеологічні розробки Медведчука є певною еклектикою різних напрямів політичної думки. Рухівська газета “Час-Time” після другого етапу ХІІІ з'їзду СДПУ(о) (грудень 1998 р.) зауважила, що “заглиблюватися в обгрунтування принад і переваг ідеології соціал-демократії В.Медведчук завбачливо не став. Уже після третього абзацу доповіді делегати зрозуміли, що їхній лідер неспроможний відрізнити соціал-демократизм від лібералізму чи консерватизму. Складалося враження, що не той чи інший “ізм” переймає думки керівництва партії, а винятково такі солодкі слова, як “влада” і “гроші”. Як зберегти ту дещицю, що вже вдалося виторгувати, і як прикуповувати надалі”.
Одразу ж після ХІІІ з'їзду партії у середовищі СДПУ(о) розгорілася дискусія про те, кого з кандидатів на пост Президента підтримати на виборах 1999 року. Значна частина делегацій висували кандидатуру Євгена Марчука — на той час голови парламентської фракції СДПУ(о). Марчука, скажімо, підтримали лідери одеської та миколаївської організацій. У той же час вінничани виступили з ідеєю висунути на пост Президента Віктора Медведчука. Проте першим, здається, цю ідею висунув Леонід Кравчук. Віктор Медведчук подякував вінницькій делегації і зауважив, що нині рано висувати кандидата на пост Президента з партійного середовища. Проте саме від початку 1999 року почала гуляти засобами масової інформації теза Медведчука про те, що наступний Президент України (на виборах 2004 року) має бути обов'язково виходцем із середовища СДПУ(о). Відтоді будь-який крок Медведчука політологи та аналітики пов'язували виключно з підготовкою до виборчої кампанії 2004 року. Сергій Рахманін писав: ”Ряд джерел як в СДПУ(о), так і в адміністрації Президента стверджують: глава держави не проти того, аби лідер об'єднаних соціал-демократів став лідером країни. Він лише проти того, аби це сталося в цьому тисячолітті”.
На початку 1999 року в середовищі СДПУ(о) стається черговий конфлікт. В силу різних обставин (насамперед через незгоду з лінією Віктора Медведчука та відмову партії підтримувати на виборах кандидатуру Марчука) із середовищем пориває голова парламентської фракції СДПУ(о) Євген Марчук. Не будучи формально членом СДПУ(о), він все-таки забирає з собою частину членства партії. У січні 1999 року Марчук оголошує про формування нової партії – Соціал-демократичного союзу, фактично четвертої соціал-демократичної сили в Україні. Фракцію СДПУ(о) в парламенті очолив з подачі В.Медведчука Олександр Зінченко.
Уже на початку 1999 року Віктор Медведчук розумів, що потрібно робити ставку на Леоніда Кучму. Підтримка Президента в умовах олігархічного режиму (що склався протягом 1997 – 1998 років) могла забезпечити і недоторканність бізнесових інтересів, і прогнозоване політичне майбутнє, і доволі стійкі позиції “при дворі”. Але про свою підтримку Леоніда Кучми Віктор Медведчук наважився заговорити лише у квітні 1999 року.
Перебуваючи на Закарпатті, 8 квітня 1999 року Віктор Медведчук заявив: ”Я як лідер хочу офіційно заявити, що зроблю все можливе для того, аби переконати спочатку політраду, а потім і з'їзд висунути кандидатом від партії Л.Кучму. Я упевнений, що це вдасться”. Через два дні в інтерв'ю газеті “День” на запитання “Чи впевнені ви, що вашу ініціативу щодо висунення Л.Кучми на другий термін підтримає партія СДПУ(о)?”, Медведчук відповів: ”Я — лідер партії, і якщо на сьогоднішні керівник партії заявив про свою позицію, то це означає, що лідер узяв на себе відповідальність за таке рішення. І якщо цього не станеться, то, природно, у партії не може бути такого лідера й він повинен добровільно подати у відставку. Тому мені нічого іншого не залишається, як зробити все, щоб СДПУ(о) підтримала Леоніда Даниловича на президентських виборах.”В інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” Віктор Медведчук заявив: ”Ім'я людини, яку підтримуватимуть об'єднані соціал-демократи, кінцево назве з'їзд. Але я буду з тими, хто голосуватиме за кандидатуру Леоніда Кучми. Так, Президент припустився чималих помилок і заслуговує на критику. Але покажіть мені ідеального політика, мага і чарівника, здатного легко і швидко вирішити всі наші нинішні труднощі і проблеми. Я такого не знаю. Поспостерігавши всі ці роки за Президентом, можу тепер сказати: він – труженик, що не шкодує себе в пошуках виходу держави з кризи. Він добросовісно несе свій важкий тягар, розуміючи відповідальність за становище в країні. Я повністю погоджуюся з Леонідом Кравчуком, коли він говорить, що нинішній Кучма – державник, який мислить значно ширшими категоріями і який виріс, як політик. Йому часто дорікають за відсутність дуже різких рішень. Але мені здається, що це великий плюс, який дозволить уникнути крайнощів, конфронтації та нагнітання напруги”.