Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини
Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором, що об'єднує людей усіх національностей у національну державу.
За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%, білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%, представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) представників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора).
Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.
Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х роках XX ст.
М. Сциборським, передбачала встановлення в країні тоталітарного режиму на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників радянської моделі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української нації нібито зумовлює її тоталітарне панування. М. Вебер виступав за створення української національної держави. Заслуговує на увагу концепція В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може перетворитися в націю лише у власній державі, отже, перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політичної (американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної нації.Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю становлення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залежності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі національні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж питання, що й українці. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців».
При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її до стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити українців власної родової пам'яті, прищепити комплекс безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її народу — це «зіпсоване наріччя російської мови», повсюдно нав'язували думку про те, що лише перетворившись у справжнього росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Великодержавна політика минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити» Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.