Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини
Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний конфлікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.
Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.
Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідношення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично завжди породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-політичної інтеграції та формування громадянського суспільства. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та держави, що входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.
Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.
Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.
Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.
Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших структурах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.
Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).
Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями, суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і етносу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвиткові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього процесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика.