Українознавчі проблеми в теоретичній і практичній діяльності Лонґина Цегельського
Готуючи націю до здобуття власної державності й відчуваючи наближення війни, Л. Цегельський приділяє значну увагу підготовці українських військових формувань. В умовах бездержавності Україна, на його думку, повинна дбати про створення власного війська. І це, природно, була надто складна справа.
В організаційній, вишкільній роботі з молоддю, молодіжними організаціями “Пласт”, сокільсько-січовими товариствами з великим успіхом працювали і внесли великий вклад Р. Дашкевич, О. Степанівна, Ф. Левицький, О. Демчук, С. Горук, д-р К. Трильовський, проф. І. Боберський, д-р. В. Старосольский та інші. Але в ідейному, патріотичному вихованні молоді основна заслуга, безумовно, належить Л. Цегельському. Принагідно зауважимо: ідея військового вишколу молоді зародилась серед самої молоді в 1911 році; спочатку її здійснювали в таємних чи напівтаємних середньо-шкільних та університетських пластових, а також освітніх гуртках; 18 березня 1912 року було створено перше стрілецьке товариство “Січові Стрільці”.
Лонґин Цегельський був членом різних українських організацій і товариств, був, зокрема, і членом організації “Сокіл”, належав до його головної управи – “Сокола-Батька”. Він брав активну участь у роботі друкованого органу “Сокола-Батька” – “Запорізькі Вісти”. На сторінках цього часопису пропагувались ідеї збройної боротьби за самостійність нації, побудову Української держави, публікувались фахові статті.
У творчій спадщині Л. Цегельського багато уваги приділяється державотворчим питанням. На основі сказаного й написаного ним щодо визвольних змагань 1918–1920 рр., у процесі будівництва Української держави й після важкої поразки української революції можна скласти уявлення про його ідеали державної влади й еволюції поглядів на неї. За своїми переконаннями він був демократом, але демократом правоконсервативного спрямування.Майбутню Українську державу (суверенну й самостійну) Лонґин Цегельський бачив як “сильну демократичну республіку з виборним гетьманом (сказати по-теперішньому: президентом) і з виборною Генеральною Радою (наче парляментом)” [5, с. 56]. Дослідник високо оцінює Конституцію кошового отамана Костя Гордієнка, соратника Івана Мазепи, детально характеризує зміст окремих статей (умов) Конституції. Згідно з цими статтями (умовами) вся козацька Україна, Правобережна й Лівобережна, мали разом із Запорожжям об’єднатись в одну державу. Правити нею повинен був вибраний народом Гетьман, а при ньому мала функціонувати Генеральна Рада із козацької старшини, полковників і послів по одному з кожного полку. Вона мала збиратися тричі на рік, і Гетьман мав бути їй підзвітний. Усі уряди й старшини теж мали обиратися, а всі люди – стати рівними козаками.
З гордістю й захопленням говорить автор про закони й традиції української козацької держави: “Ми Русини можемо гордитися тим, що ... коли майже в цілій Європі була тяжка панщина і неволя і коли по всіх європейських краях володіли абсолютно (необмежено) царі та королі з панами, тоді, у нас на Вкраїні ... був такий конституційний лад, який настав у європейських державах щойно тому 100 або менше літ” [5, с. 56].
Історичні умови склалися так, що Л. Цегельському довелося співпрацювати з керівниками Центральної Ради М. Грушевським, В. Винниченком та іншими політичними діячами лівої орієнтації, поглядів яких не поділяв. Більше того, він гостро критикував їх за нерішучість, наївну віру в єдність із російськими соціал-демократами, в тому числі з більшовиками. Не міг сприйняти їх федералізм, готовність будувати Україну у складі Російської імперії. У спогадах висловив обґрунтоване розчарування політикою соціалістів і цілковите переконання, що такого типу політичні діячі не здатні збудувати самостійну Українську державу [1, с. 29–30, 137–138]. Найсумніші передбачення досвідченого політика, на жаль, збулися.
Уже після війни, перебуваючи на еміграції в США, Л. Цегельський публікує в українській емігрантській пресі низку статей під загальною назвою “Більше правди про гетьмана Скоропадського” [20], у яких він аргументовано полемізує із соціалістами щодо характеру влади гетьманату.
На основі доступних йому фактів, документів, а також особистих вражень, політик Цегельський намагається показати, що П. Скоропадський був державником, зміцнював Україну, вів розумну й послідовну міжнародну політику щодо повернення українських земель, зокрема, Криму й Бесарабії. На думку Л. Це-гельського, гетьман не був деспотом і тираном. Спростовуючи ці звинувачення, об’єктивний історик на основі фактів показує, що П. Скоропадський, прийшовши до влади, запропонував увійти в його уряд представникам різних українських партій, у тому числі й соціалістам, проголосив українську мову державною, сприяв створенню Української Академії наук, розпорядився почати підготовку утворення виборного загальноукраїнського законодавчого органу.
Із сказаного випливає, що Лонґин Цегельський перебував у епіцентрі подій, що спричинилися до формування української національної ідеї на початку ХХ ст. Спираючись на солідні дослідження українських істориків, етнографів і політиків, насамперед М. Грушевського, він обґрунтував самобутність і самостійність української нації, переконливо спростував твердження російських і польських шовіністів про український народ як несформовану етнічну масу, як частину інших етносів, багато зробив для утвердження національної свідомості – вирішального фактора самоутвердження нації. Саме з цих позицій він обстоював національні права України на власну мову, культуру, освіту. Своїми друкованими й усними виступами він готував галицьку спільноту до визвольних змагань. Прогнозував політичне майбутнє Української держави, у будівництві якої сам взяв безпосередню участь як один з найактивніших діячів ЗУНРу, як ініціатор і учасник Злуки Західної і Східної України.