Українознавчі проблеми в теоретичній і практичній діяльності Лонґина Цегельського
Праця Л. Цегельського “Самостійна Україна” носить аналітичний, оптимістичний характер. У ній автор аналізує стан суспільної свідомості українців на початку століття, коли доводилося починати відродження України. Автор наголошує, що тоді був період зневіри (українці вважали досягнення української державності малоймовірним чи, як писав на початку минулого століття Іван Франко, надії на самостійну Україну були “поза межами можливого”).
Але те, що багатьма вважалося неможливим, стало реальністю. “А все ж таки яка величезна ріжниця між тим, що було ще недавно, що сьогодня на свої очі споглядаємо, – захоплено писав політик, – і світ говорить про українську справу, і самі українці інакше про неї заговорили, ніж досі звикли говорити. Не за українські пісні чи вишивання, не за український театр чи аматорську виставу, не за українські галушки, наливку, тропак, чи сині шаровари, навіть не за українські газети, не за “Просвіту” чи за українську школу. Не за поділ Галичини чи “автономію” України йде сьогодні розмова, а за самостійну українську державу. Так, браття! За українську державу – самостійну, від нікого незалежну!” [8, с. 3].
Велика заслуга в популяризації України, її історії належить самому Лонґинові Цегельському. Лише в 1915 році він побував у Швеції, Німеччині, Туреччині, Болгарії й інших європейських країнах з метою налагодження дипломатичних зв’язків з урядами цих країн для захисту України, з метою публікації робіт, статей про Україну [2, с. 346–347]
Результатом довгих і важких роздумів про долю рідного народу була невідома досі навіть вузькому загалу дослідників стаття Л. Цегельського “Проблема української нації”, опублікована в Америці 1949 року в “Календарі Провидіння” [11]. У ній автор говорить про найболючіше: після тридцятилітньої боротьби українців і принесення величезних жертв за свободу в опінії переважної частини світу Україна – це часть Росії або Польщі і що їй у кращому разі “належало б дати якусь автономію”. Більше того, вважає автор, не завжди самі українці усвідомлюють себе як націю. Дослідник ставить далеко не риторичне питання: “Чи справді стати самостійною нацією – державою є артикульованим бажанням українського народу як цілости або бодай рішучої його більшості чи хоч би рішучої його верстви?” [11, с. 45].
Повертаючись до з’ясування питання, що таке нація, Л. Цегельський зауважує, що на утвердження західноєвропейських націй вплинули “не так етнічно-мовні елементи, як географічні, господарські й історично-державні” [11, с. 47]. Оскільки національно свідомі інтелектуальні сили в Україні практично знищені, наголошує автор, у майбутньому після загибелі більшовицької імперії можна буде, крім “інтелектуалів, яких совєти ще не донищили”, опертися на дві поважні суспільні сили – церкву й селянство. Отже, нова Українська держава має бути християнською, а духовенство, рівномірно розміщене по всій Україні, буде природним державопідтримуючим цементом. Автор покладає малі надії на великий вплив щодо формування національної свідомості населення великих міст і промислових районів. Основним класом, на який має опертися самостійна Україна, стане індивідуальний дрібний земельний власник-хлібороб, господар, а “рішаючою буде нова аграрна революція в напрямі від комуністичного колективізму до аграрного індивідуалізму”. Таким чином, на думку Л. Цегельського, вирішальними у будівництві суверенної України мають бути два кличі: “... Привернення христової віри і зворот землі селянству на його особисту власність – зможе добути з України ту дрімучу динамічну силу, що здвигне, оборонить і закріпить Україну як самостійну націю” [11, с. 53].
Л. Цегельський як юрист, політик, журналіст завжди був у центрі політичного життя суспільства, завжди вміло оцінював політичні процеси і явища, вносив мудрі оціночні судження стосовно певних політичних подій.Як політичний діяч, публіцист Л. Цегельський дбав про кращу обізнаність народу із законним правом, політичними подіями, про участь певної частини населення в акціях політичного характеру. Коли в Галичині на початку минулого століття (починаючи з 1902 року) стали вибухати селянські страйки проти польських землевласників, Л. Цегельський скеровував, ініціював такі страйки, виступав безпосередньо перед селянами, писав статті, брошури, роз’яснюючи, навчаючи селян, як проводити страйки, щоб уникнути арештів, переслідувань властей тощо [12].
Велика заслуга Л. Цегельського також у формуванні політичної культури народу під час підготовки й проведення виборчих кампаній. Його численні виступи перед виборцями, регулярні публікації статей і звітів про вибори, про роботу парламенту в газетах і журналах формували політичну свідомість, культуру населення, сприяли політичній партиціпації (активна участь кожного – прим. автора) виборців.
І ще одне: так усебічно, предметно, образно ніхто з галицьких політиків не відобразив інститут виборів в Галичині, як це зробив Л. Цегельський. “Галицькі вибори, – писав він, – се пекло для виборців, се деморалізація властей і суспільности, партий, одиниць і мас.., де оглумлюється темного виборця хамськими аргументами.., б’ється всяке почуття етики, політичного виховання мас і народного добра...” Розвінчує Л. Цегельський і роботу депутатів, які замість того, щоб проводити українську політику в парламенті, проводять “запічкову політику партійних груп, властиво їх провідників”, які також “волять бути першими в своїх партійних заулках”. І все це, на думку автора, не скріплює, не оживляє суспільне життя, а стає “чинниками спинюючими” [13].