Історичний розвиток соціально-політичної думки

Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм, засновником якого є Шап Яп. Легісти вважали, що держава повинна ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апарат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.Політичні доктрини античності. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:

1 етап (IX – V ст. ст. до н. е.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, "семи мудрецями" та ін.;

2 етап (V – 1 половина IV ст. ст. до н. е.) припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокрита, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля;

3 етап (2-а половина IV ст. – II ст. до н. е.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття "рівність". Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: "Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними".

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку". Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціальна солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не спонукається до доброчесної поведінки.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

-царство – влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на державних законах;

-тиранія – влада, яка базується на свавіллі правителя (тирана), а не на законах;