Історичний розвиток соціально-політичної думки

Вступ.

Політична наука як самостійна сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Віко та інші. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне мистецтво, політичне вчення тощо.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватись в другій половині ХІХ ст.

Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР.

Враховуючи багатозначність основного терміну “політика”, яким оперує політологія, і можливості різноманітних способів її характеристики, політологія – це наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми, методи діяльності суб’єктів політики.

Предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами.

Як і будь-яка інша суспільствознавча наука, політологія оперує сукупністю категорій – загальними поняттями про політику, які невіддільні від законів.

Перші спроби сформулювати завдання політології як навчальної дисципліни зроблені у доповіді комітету Американської асоціації політичних наук. До основних завдань викладання політології в закладах освіти України відноситься:

-підготовка молодої людини до виконання ролі громадянина;

-підготовка до участі у суспільно-політичному житті, тобто політична соціалізація студентської молоді;

-органічне поєднання політологічної думки України зі світовим політичним знанням;

-подолання стереотипних уявлень про політику як про виключно арену для боротьби, протистояння, конфлікту та засвоєння громадянами України норм цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та ін.

1.Соціально-політична думка Старого світу і середньовіччя.

Політична думка Стародавнього Сходу. Перші соціально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише у XI – VIII ст. ст. до н. е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція, викладене його учнями в книзі "Бесіди та висловлювання". Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава – це велика сім'я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де молодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: "темні люди" (простолюдини) повинні підпорядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю, абсолютного послуху усім "старшим". Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина – частина природи, і знаходить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засудження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала створення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося якнайменше втручатися у природний плин життя.