Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії
У 1943 р. з’являється праця Я.Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу “ліберального” або “демократичного націоналізму”. У повоєнний час О.Бойдуник (ідеолог “мельниківського” відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.
У інших країнах Европи ультраконсервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультраконсерватизму (однак дуже модернізованого) залишалися Іспанія, Портуґалія та рух О.Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).
Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.
По-перше, ультраконсерватизм (особливо у Центральній та Східній Европі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.
По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу – скажімо, фашизм і нацизм.
По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультраконсерватизму:
1. Початок ХХ століття – 1919 р. – “протофашизм”, діяльність “предтеч фашизму” в Европі.
2. 1919 – середина 20-х років – розповсюдження ультраконсерватизму в Европі.
3. Середина 20-х років – кінець 30-х – ультраконсерватизм як панівна течія в суспільно-політичному житті Европи.
4. Кінець 30-х – 1945 р. – мутації і занепад ультраконсерватизму.
По-четверте, розглядати ультраконсерватизм необхідно виключно виходячи з конкретної історичної ситуації, завдань, що стояли перед тим чи іншим народом, перед тією чи іншою державою. При цьому варто пам’ятати, що всякий політичний процес є закономірним, і ультраконсервативні режими у більшості країн Европи стали природнім, притаманним явищем. Ультраконсервативні режими доволі радикально, а водночас ефективно розв’язували завдання, які диктував їм час (скажімо, Іспанія до Франко і Іспанія після Франко – це дві різні держави; в Іспанії часів Прімо-де-Рібери чи Асаньї був найнижчий в Европі рівень життя, а Іспанія 70-х років постала перед світом нормальною розвинутою державою, що продемонструвала готовність до демократичних перетворень). Часто, розглядаючи ультраконсервативні течії, ми підходимо до них із своїми сучасними мірками, дивимося на них під кутом зору сучасности, необачно визначаючи, що “добре”, а що – “погано”.
Можливо, ми просто стоїмо не на тому березі ріки, і для кращого усвідомлення процесів у суспільно-політичному житті Европи міжвоєнного періоду варто просто не полінуватися перейти на потрібний берег і спробувати розглянути проблему комплексно?
3. Природа соціалізму
Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.