Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії

Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі – спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у подальшому його розвитку. Б.Муссоліні наприкінці20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: “Чи можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?”, подумавши, прорік: “Ми проти комфортного життя”. В цьому був mоdus vivendi послідовників фашистського руху.

Іншою відмінною рисою фашизму була його антиінтелігентність. Інтелігенція на початку ХХ ст. сприймалася як неодмінний атрибут буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж Муссоліні, як правило, народжували одну-дві дитини, у той час як сильна нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Муссоліні створював спеціальні штучні села (напр., Саббатію під Римом) і культивував культ села. Сам Муссоліні гордився титулом “дуче-селянин”. Один з предтеч фашистського руху, поет і художник Марінетті, висунув гасло “Смерть інтелігенції!”, маючи на увазі не смерть окремих індивідів-представників інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча у той же час чимало видатних мислителів початку століття опинилися у лавах фашистського руху (серед них – Ґабріель д’Аннунціо, Юліус Евола, винахідник радіо Ґуґльєльмо Марконі, Езра Павнд та ін.). Симпатії до руху фашистів виявляли Лоуренс Аравійський, авіатор Ліндберґ та король Великої Британії Едвард.

Варто відзначити, що фашизм у ідеологічному плані найбільше запозичив від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку фашистської ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський кінорежисер Б.Бертолуччі у фільмі “ХХ століття”: фашист Атіла – виходець з низів, слуга поміщика – намагається копіювати у поведінці старого господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці “Не дай, Боже, з Івана пана”, є панівною, коли поглянути на біографії лідерів більшости фашистських рухів: амбітні молоді люди, переважно з сільської місцевості, які намагаються опанувати аристократичні манери і жити як аристократи.

Це правило поширюється і на окремі близькі до фашизму рухи: як приклад – біографії А.Павеліча чи А.Мельника. Ще один збірний літературний герой, який дає змогу побачити процес формування характеру покоління майбутніх фашистів – маннівський Фелікс Крулл. І хоча автор не вказує на майбутні політичні настрої свого героя, у ньому легко впізнається молодий чоловік, який у 20-х роках формував когорти фашистського руху.

Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними – історичну традицію (загострену настільки, що вона часто перетворювалася на псевдоісторичну традицію або історичну псевдотрадицію) та фактор релігії. Якщо протофашисти не надто ладнали з християнством (книги Ґ. д’Аннунціо були навіть заборонені Церквою), а історію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація російських футуристів – мистецької течії, найближчої до фашизму, – яка закликала “викинути за борт корабля історії Достоєвського, Пушкіна, Толстого”), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється. Ю.Евола одним з перших усвідомив роль традиціоналізму для суспільного руху.

Задля справедливости варто зазначити, що фашизм відрізнявся від традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і яку адепти консерватизму використовують, аби заперечити приналежність фашизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав революційної боротьби і революційних процесів. Фашизм же задекларував (іноді на повен голос, іноді – не надто афішуючи своїх дій) консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести фашизм до ультраконсервативних течій.

Не так давно У.Еко, говорячи про спорідненість різноманітних тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів:

abc bcd cde def

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні – у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших тоталітарних течій. У.Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто первісним фашизмом.Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У.Еко і визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу (“продуктом не для експорту”, як вважав Б.Муссоліні), а також усвідомлюючи, що необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму, ми пропонуємо вживати термін “ультраконсерватизм”, який може стати до певної міри компромісним. Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультраконсервативних течій у Европі, але при цьому ультраконсерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог “фашизму”, це не дивно. Я.Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духа – націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму. Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань – навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. “Кожна нація має свій соціалізм”, – констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультраконсерватизму А.Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про фашизм як різновид ультраконсерватизму.