Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії

Щоправда, існують і інші визначення ультраконсерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”, відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму – радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до ультраправих – австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації.

Погоджуючись із запропонованою С.Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Портуґальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном “іберійська модель фашизму”. Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Портуґалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному характері портуґальського режиму.

Те ж стосується румунської “Залізної Ґвардії”, яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен “Залізної Ґвардії” потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери “Залізної Ґвардії” засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури – порівняти хоча б К.Кодряну та М.Еліаде).З-поміж великої кількости дефініцій фашизму варто назвати ще одну – визначення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. “фашистських дебатів”. Він висунув 6 пунктів “фашистського мінімуму”, тобто, ознак, притаманних фашизмові: антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета. Дане визначення дає підстави ототожнювати ультраконсервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо антилібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б.Муссоліні та Ю.Еволою у 20 – 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів – аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте – покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну “Фаланґу”, а й на консервативно-католицький рух “Арріба!”.

І ще один нюанс щодо “фашистського мінімуму” Е.Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультраконсервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення. У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та Північної Америки у повоєнний час – так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.

Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А.Гітлером модель “Нової Европи” призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н.Панда у Італії пропонує Б.Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів). У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д’Аннунціо був євреєм, а Б.Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго “расовий принцип” діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий, М.Капустянський, були єврейками).

Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції фашизму. О.Кандиба (О.Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував Італію “без жодного пострілу, без жодної краплі крові”, а тому не дав можливости витворитися героїчному міту. М.Сціборський у своїй Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося Є.Онацьким та Є.Коновальцем. Після смерті Є.Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. – обидвох відламів) зосереджуються на контактах з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.Подібна політика лідерів ультраконсервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету – створення незалежної держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріату “Ост” (аж до трагічної загибелі райхскомісара В.Кубе у 1943 р.). Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е.Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільности союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Заради цього союзу українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування...