ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ

Безумовно, ступінь відповідності зібраної інформації й політичних концепцій реаліям посткомуністичних (особливо пострадянських) країн поки ще незначна. Щоб досягти інтелектуальної зрілості й набути самостійний, парадигмальний статус політології посткомунізму потрібно перебороти деякі труднощі чи “фактори стримання”. В першу чергу, це фактор, пов’язаний із загальними особливостями становлення політичної науки і її інфраструктури (головна з них – надмірна політизація науки), а також самого політичного товариства. Дослідники відмічають (А.М.Салмін, В.Полохало та ін), що в сучасний час ми маємо чотири типи політологів, а відповідно, чотири типи політичного знання.

По-перше, це університетська політологія; по-друге – теоретична, що пов’язана з академічною політологією (в Росії, Україні вони різняться за походженням: перша більш пов’язана з освітньою системою, друга – з академічними структурами – РАН,УАН): по-третє, це політологія радників, по-четверте – політичні технології, або політологія консультантів (від “паблік рілейшнз” до квазитеоретичного аналізу).

Таким чином, у своїх посткомуністичних країнах політологи відрізняються один від одного соціальним статусом, професійним рівнем, стереотипом поведінки тощо. Тому актуальним завданням політології посткомуністичних суспільств є адекватна теоретизація фактичного матеріалу, ураховуючи політико-культурні традиції, конкретно-історичні умови, національний менталітет.Дискусійною політичною проблемою є перспективи та альтернативи політичного розвитку посткомуністичних країн. Більшість політологів вирішує її формулюючи таку дилему: або демократичне, відкрите суспільство, або повернення до комуністичного тоталітаризму. Інші політологи стверджують, що ми маємо справу з так званим перехідним періодом невизначеним за змістом і непередбаченим за політичними наслідками. Багато уваги приділяється політичним трансформаціям посткомуністичних суспільств, новій геополітичній ситуації, суперечностям геополітичного самовизначення, етнополітиці тощо.

Безумовно, поки що політологія не дає відповідей на багато запитань, які ставить життя. Але вона розвивається й цьому процесу сприяють переклади на російську, українську мови праць відомих у світі політологів, видання політичних журналів (“Поліс”, “Соціально-політичний журнал”, “Політична думка”, “Свободная мысль” та ін.). Активно заявляють про себе нове покоління політологів: К.С.Гаджиев, Л.Ф.Шевцова, О.С. Панарін, В.Полохало, М.Томенко та багато інших.

Таким чином, якщо раніше для країн соціалістичного вибору марксизм-ленінізм вважається єдиною суспільно-політичною теорією, а в капіталістичних країнах він критикувався, то тепер ця течія є тільки однією з напрямків суспільно-політичної думки, поряд з неолібералізмом, неоконсерватизмом , соціал-демократизмом та ін. Якщо ще десять років тому єдино вірним методом дослідження був діалектичний матеріалізм, то сьогодні їм користуються поряд з такими методами, як біхевіоризм, структуралізм, функціоналізм, системний метод тощо.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Дискусії щодо спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму до демократії точилися і серед українських фахівців всіх напрямів суспільствознавства, і серед політичних лідерів, державних керівників, урядовців.

Представники лівоцентристської ідеології пропонували обрати за основу державної стратегії такі положення, як президентське правління, формування єдиного Євразійського Союзу й зближення з Росією та іншими країнами СНД, збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці, створення “згори” соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації наголошували на необхідності відмови від продовження етатистського курсу в державній політиці. Так, зокрема, відомий український політолог М.Томенко виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму, та утвердження руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості, верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; правові гарантії діяльності політичної опозиції тощо.

Сьогодні в Україні розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних університетах (Харківському, Київському, Львівському), наукових установах та громадських об’єднаннях (інститут національних відносин і політології), Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська Асоціація політологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на утвердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні.