ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ

Таким чином, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала методологічною орієнтацією політичної науки США. Вона розвивається на основі соціального аналізу поведінки виборців і суспільної думки (Кей), політичного лідерства і еліт (Лассуелл), політичної соціалізації (Істон, Лейн), політичної культури (Алмонд, Верба), бюрократії (Ла Паломбара), процесу прийняття управлінських рішень (Саймон) та інш.Незважаючи на глибоке проникнення біхевіоризму в політологію США, він час од часу зазнає масової критики фахівців за надмірну захопленість фактами, просту описовість тощо. Не виключено, що саме це вплинуло на зародження в його ж рамках постбіхевіоризму.

Головні принципи постбіхевіоризму більш ніж десятиріччя тому виклав Д.Істон. Їхні складові такі:

• дослідження й конструктивний розвиток проблеми цінностей;

• відображення сучасного конфлікту, який існує в суспільстві у ставленні до ідеалів;

• визначення мети – привернути увагу до потреб свого часу, використати знання про цінності для розв’язання соціальних і політичних проблем.

Отже, постбіхевіоризм передбачає певну орієнтацію на фундаментальні дослідження (зокрема, на проблеми соціальних функцій цінностей, взаємовідносин між цінностями, їхньої ролі у житті людей тощо).

У сучасних умовах кінця ХХ ст. основними напрямками політичних досліджень США є:

• вивчення досвіду американського управління і політики (виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки та ін.);

• міжнародні відносини;

• розробка змісту і методів прикладної політології, що досліджує практичні аспекти функціонування політики в різних сферах суспільного життя.

Видатні політологи США: Д.Істон, З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Р.Даль, Р.Такер, Ч.Еліот та ін.

Англійська політична наука розвивається у двох напрямках – економічному (політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого) культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми політичний партій (Д.Карндорф, Р.Блейк, Х.Пеллінг, А.Бітті), корпоративізм у зв’язку з проблематикою груп тиску, політична поведінка і політична культура (Р.Маккензі, Д.Батлер, А.Сілвер, Д.Стоукс, Р.Роуз та ін.).

Французька політична наука. Її появу пов’язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов’язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття “політичний інститут”, інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер. Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), “політичного поля” (Д.Гаслі, М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд’є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.). Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки – конституційне право і дослідження державних інститутів.

Італійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи у Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в тому, що у італійському суспільствознавстві панувала думка, на яку звертав увагу ще Г.Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об’єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню політичної науки протидіяли, як і на початку ХХ ст., дві сили – армії юристів і істориків.