ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ

Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г.Моски і В.Парето, видання перекладів праць Р.Міллса, Р.Дарендорфа, М.Дюверже та інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження політичної науки в Італії належить “флорентійській школі”, особливо Дж.Сарторі.

Перші емпіричні дослідження пов’язані з вивченням політичної, особливо електоральної поведінки населення, організаційної структури і діяльності італійського парламенту, політичної системи взагалі. Головна заслуга Дж.Сарторі – це теорія “конкурентної демократії”. Демократія повинна бути, на його думку, селективною поліархією і поліархією гідності. Він вчасно поставив питання про співвідношення демократії і політичної культури пануючої еліти, доказуючи, що країна не може мати політичний клас кращий, ніж її політична культура. Роботи Дж.Сарторі набули міжнародного визнання.

Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Тому структуру сучасної німецької політичної науки можна поділити на три великі блоки:

1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки;

2) державознавчі концепції, пов’язані з традиційною філософією держави і загальним ученням про державу в юриспруденції;

3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.Перший, політико-філософський блок, представлений нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує людей а не на те, що людину відособлює. В основі її – теза про потребу поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г.Майєр, Е.Фегелін, Л.Страусс, А.Бергштрассер, В.Хенніс та ін.).

Неопозитивістський напрямок критичного раціоналізму заперечує ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напрямку вважають, що політика не має за мету досягти загального щастя, а побудова досконалого суспільства взагалі неможлива. Тому її завдання випрацьовувати процедури і прийоми “плавання” у ситуації перманентних конфліктів і “фундаментальної людської недосконалості”. (К.Поппер, Г.Альберт, К.Байме, Г.Лембрух та ін.).

Другий блок політичних теорій містить різноманітні теоретичні концепції держави: “тотальної держави”, що тотожна самому суспільству (К.Шмітт), політичної соціології держави (Г.Хеллер, О.Штаммер – держава – це суспільне об’єднання, що як вища інстанція забезпечує упорядковану узгодженість усіх суспільних дій на певній території).

Третій блок німецької політичної науки складають глобальні політико-соціологічні теорії: ”радикального функціоналізму” Н.Лумана, “активізованої громадськості” Ю.Хабермаса, “теорія конфлікту” Р.Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому.

Досить сильні політологічні школи склалися в Канаді, Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. Ще у 1970 р. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Скандинавська асоціація політичних наук об’єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії.

Політична думка в Україні ХХ ст. Особливості української політичної думки початку ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали спадково-майнові ознаки, руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХХ ст. не був суспільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємозалежних напрямків.

Народницько-демократичну традицію України, яку започаткували Кирило-Мефодіївське товариство (1846 р.), В.Антонович, М.Драгоманов, в міжвоєнний час (1878 – 1929), С.Шелухін (1864 – 1939) та ін., підкреслюючи на необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.