Реалізація політики Угорщини щодо вступу в НАТО. Інтеграція Угорщини до ЄС

На Мадридському самміту 8-9 липня 1997 року одним із основних питань включених у порядок денний ще в грудні 1996 року було питання про розширення НАТО за рахунок прийому нових членів-країн Центрально-Східної Європи. У грудні 1997р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі міністри закордонних справ 16 країн-учасниць альянсу, а також країн-кандидатів підписали протокол про вступ до НАТО [49].

Вже 12 березня 1999р. голова МЗС Угорської Республіки Янош Мартоні разом із своїми колегами з Чехії та Польщі в місті Індепенденс (штат Міссурі, США) депонує документ про вступ Угорщини в НАТО. Угорщина стає офіційним членом Альянсу [86].

Через два тижні після формального вступу Польщі, Чехії, Угорщини в НАТО, цей військово-політичний союз вперше за свою 50-літню історію провів збройну акцію проти суверенної держави – Югославії.

Напередодні НАТОвської акції проти Югославії у Белграді були викликані у Міністерство Закордонних Справ посли п’яти держав, які межують з Югославією, в тому числі і посол Угорщини. Їм було зроблене попередження, що в тому випадку, якщо вони підтримають акцію Альянсу, це поставить під загрозу політичні відношення цих країн з Югославією, а також поставить під загрозу їх безпеку. Що стосується конкретно Угорщини, то на кордоні з Сербією розміщена АЕС ПАКШ, і у випадку воєнних дій наслідки можуть бути дуже трагічними. На території північної Сербії проживає велика угорська діаспора і якщо розпочнеться війна, буде проведена значна мобілізація цієї національної меншини в Югославії. Може виникнути ситуація коли угорці воюватимуть проти угорців [46].

У квітні 1999р. виникла конфліктна ситуація на кордоні Угорщини і Югославії. Суть конфлікту полягала в тому, що Будапешт не допускав російський гуманітарний вантаж у Югославію. Виникає питання – Чому? Тому, що в цей час ішла підготовка вторгнення сухопутних військ НАТО в Югославію через територію Угорщини [46].

Спеціальний план сухопутної операції НАТО був розроблений до найменших деталей, а саме навіть з маршрутами руху бронетанкових колон західного військового альянсу по дорогах Угорщини, ліг на стіл 36-літнього угорського прем’єра Віктора Орбана в середині квітня. Незадовго до цього, 30 березня, тобто через тиждень після початку бомбардування Югославії, колишній держсекретар США Г. Кіссінджер у журналі „Ньюсуік”, заявив, що НАТО повинно розглянути питання по залученню до військової операції у Югославії сухопутних частин. Через п’ять днів – 4 квітня, газета „Санді Таймс”, написала, що Пентагон і Міністерство оборони Великобританії обдумують план направлення в Югославію 60-тисячного експедиційного корпусу, а ще через тиждень, 14 квітня, „Вашінгтон пост”, відзначала, що на думку військових експертів, для вторгнення сухопутних частин НАТО в Югославію у географічному плані найкраща можливість надається з боку Угорщини. У ці ж дні Будапешт і погодився пропустити війська НАТО через свою територію для вторгнення у Югославію [76].

Не виникає сумніву те, що у випадку початку натовської операції з угорської території це означало би не тільки війну Югославії з НАТО, але і конкретно з Угорщиною, що давало зрозуміти Югославське керівництво. [71].Є інформація, що на проведення сухопутної операції через Угорщину особливо наполягало британське воєнне керівництво. А умовити угорців привести цей план у дію взялася сама Маргарет Тетчер. У листі на ім’я угорського прем’єра „залізна леді” просила підтримати натовський план вторгнення, мотивуючи це тим, що акція проти Югославії стане набагато ефективнішою, якщо сербська армія буде атакована одночасно з двох сторін [65].

У середині квітня 1999р., майже місяць після початку бомбардування Югославії, стало ясно, що повітряний „бліцкриг” НАТО провалився. Приблизно, починаючи з 14 квітня, у західній пресі появились заголовки про те, що НАТО готується розпочати сухопутну операцію через Угорщину. В нападі з суші, як стало відомо, мало брати участь 200 тисяч солдатів і офіцерів, сотні танків НАТО, однак без участі сил новобранців альянсу (Польща, Чехія, Угорщина) [75].

Мало того, виясняється, що на випадок різкого загострення відносин між НАТО, Росією, після початку наземної операції Брюссель і Вашингтон підготували „план захисту” трьох нових членів НАТО – Угорщини, Чехії і Польщі, розмістивши в кожній з них по 40 тисяч солдат і 460 танків. Не важко передбачити до якого загострення міжнародних протиріч привела би реалізація цих планів [64. с. 32-33].

Можливо, з часом стануть відомі всі фактори, які все ж таки завадили НАТО привести в дію „Сценарій Ікс”. Швидше за все, військову машину НАТО зупинила перспектива великих втрат на югославській землі і позиція Москви. Відомо, що і угорський прем’єр Віктор Орбан був проти плану сухопутного вторгнення через Угорщину. Вагомим аргументом в цій справі була і ЛЕС в ПАКШІ, яка могла стати легкою мішенню для югославських ВПС. Після цих подій стає ясно, чому НАТО так поспішала з прийняттям у свої ряди нових членів із Східної Європи, особливо Угорщини, яка межує з Югославією [57].