Реалізація політики Угорщини щодо вступу в НАТО. Інтеграція Угорщини до ЄС

ВСТУПУ У НАТО

Зміни, які відбулися в країнах Центрально-Східної Європи на рубежі 80-90х років – розпад СРСР, а за ним і таких організацій, як ОВД і РЕВ – привели до зміни зовнішньополітичних орієнтирів країн цього регіону, й зокрема, активізували їх діяльність щодо вступу в НАТО.

Угорщина, яка розташована у центральній частині Європи, постійно перебувала в епіцентрі протистояння між Сходом і Заходом. Протягом 1989-1991рр. на етапі демонтажу комуністичної системи, відразу після закінчення виведення радянських військ з її території йшлося про статус Угорщини як нейтральної держави. Але різке загострення становища у Південно-Східній Європі (криза в колишній Югославії, напружені стосунки з Румунією та Словаччиною), змушує Угорщину взяти курс на вступ до НАТО [51. с.13-15].

У відношенні членства в НАТО були прийняті наступні кроки: у 1990 році тодішній генеральний секретар НАТО Манфред Вьорнер заявив у ході Лондонського самміту НАТО : „Ми дивимся на СРСР і країни Східної Європи як на своїх потенціальних партнерів і можливих друзів”. Це послужило своєрідним сигналом для країн даного регіону активізувати євроатлантичний напрямок своєї зовнішньої політики, шукати нові форми співробітництва і шляхи інтеграції у вище названі структури [86].

У 1991 році в Римі на листопадовій зустрічі країн членів НАТО була створена Рада північноатлантичного співробітництва, діяльність якої давала можливість країнам Східної Європи ближче познайомитись з функціонуванням НАТО і разом з НАТО обговорити питання регіональної безпеки і співробітництва у Європі. На цій зустрічі країн-членів Північноатлантичного альянсу Угорщина разом з Польщею та Чеською Республікою отримала запрошення до НАТО [86].

Слід відмітити, що Угорщина приймала з 1991 року активну участь у співпраці з НАТО, а саме: угорські спеціалісти були присутні при роботі всіх базових комісій НАТО, 8 лютого голова МЗС Угорщини Геза Єсенські підписав угоду „Партнерство заради миру” (PFP), в якій йшлося про різні напрямки співробітництва країн Центральної та Східної Європи з НАТО, а вже 15 листопада 1991 року Міністр оборони Дєрдь Келеті і Міністр закордонних справ Ласло Ковач підписали робочу програму двостороннього співробітництва Угорщини і НАТО [57].

Після закінчення „холодної війни” керівники НАТО в ході Брюссельської зустрічі, яка відбулася в січні 1994 року, заявили, що очікують розширення НАТО і будуть всіляко сприяти цьому. Угорщина продовжує свою співпрацю з НАТО. У 1995 році в Будапешті була проведена сесія Євроатлантичної Ассамблеї, в горах Баконь пройшли штабні навчання при участі 16 країн-членів НАТО „Cooperative light - 95”, була затверджена програма участі Угорщини в діяльності IFOR. У 1996 році угорський підрозділ IFOR (416 чоловік, дислокація – в Окуначах) переходить під юрисдикцію оперативного командування НАТО, в районі Сольнока проведені повітряні маневри „Cooperative light - 96” [45].У зв’язку з початком конфліктів на Балканах НАТО приступило до проведення ряду миротворчих операцій у цьому регіоні. Угорщина забезпечувала повітряний коридор авіації НАТО (літаки „AWACS” ВВС НАТО здійснювали патрулювання з метою контролю за виконанням заборони на польоти в Боснії) і займалися тиловим забезпеченням сил альянсу [73].

Третього червня 1996 року в ході наради міністрів закордонних справ країн-членів НАТО і ЗЕС і Берліні було прийнято рішення про створення загальновійськових бойових з’єднань (CJTF) і почалося їх формування. Така співпраця Угорщини з Північноатлантичним альянсом дала позитивний результат. Вже на початку 1997 року НАТО приймає рішення запросити Угорщину, Чехію і Польщу приєднатися до альянсу. Така позиція НАТО була зумовлена географічним розташуванням цих держав, які розміщені у самому центрі Європейського континенту. Із вступом цих трьох держав у альянс НАТО отримувало можливість посилити свій вплив у країнах Східної Європи та сприяти забезпеченню миру на континенті.

Обстановка, яка склалася в Угорщини напередодні вступу країни до Північноатлантичного альянсу, зумовила уряд провести референдум, на якому було виставлене запитання: „Чи підтримуєте ви вступ до НАТО?”. За результатами голосування: 85,3% (3,3 млн. чол.) висловилися за вступ до НАТО [62]. Такий високий відсоток позитивних відповідей пояснюється тим, що Міністерство Закордонних Справ за дорученням уряду розробило „комунікаційну стратегію”, згідно з якою здійснювалася відповідна інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення. При цьому фінансувалися відповідні міроприємства: газетні статті, телевізійні передачі, вікторини в школах і т. ін.

Дев’ятого лютого 1998 року 96% депутатів Державних зборів проголосували за прийняття закону про приєднання країни до НАТО, а наступного дня він був підписаний президентом.