Становлення та розвиток політичної думки в історії людства

ХХ ст. в історії України - століття боротьби за національне і соціальне визволення. В Російській імперії відбулися дві великі соціальні революції у 1905-1907 рр. і у 1917 році.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

В перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були : націоналістична, соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності була провідною концепцією інтегрального націоналізму Міхновського, Липинського, Донцова. Націоналізм, на їх думку - велетенська і непоборна сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава мала будуватися на давніх народних традиціях на державному досвіді козацько-гетьманських часів. Парламентаризм не придатний до України. Українська держава вбачалась як сильна влада однієї особи - гетьмана. Щодо стосунків з Росією, то вони відкидали ідею федералізму, крім тісного економічного і військового союзу.

Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи і соціалісти, а й теоретики національної ідеї Міхновський, Бендера, Винниченко, деякі діячі ОУН.

Дуже неблагоприємним для розвитку політичної науки був наступний час. В країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 - 1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які привели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади.

Україна, як і інші члени СРСР, не отримала державної незалежності, знаходилась під владою московського центру. Але слід віддати належне радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації української нації. Після другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.

Післясталінський період до середини 80-х років був визначений політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, неумінням та небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та іноземний досвід політичної культури. Але, слушно кажучи, в країні і в цей період жило тверезе критичне мислення.

У 1955 р. створюється радянська асоціація політичних наук, а з початку

90-х р. почався новий етап розвитку політичної науки. Його особливістю є обгрунтування шляхів становлення демократичного суспільства на засадах пізнання специфіки соціально-економічних, політичних та історичних умов життя країни.

Після 1991 року, коли Україна стала незалежною, аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці усіх напрямків суспільствознавства, політичні лідери та керівники.

Зараз вже можна вирізнити два напрямки у дослідженнях сучасної політичної ситуації українськими політологами. Перший з них критикує націонал-лібералізм і пропонує обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію. Головними складовими цієї ідеології є такі положення : формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; зближення з Росією; засудження розвалу СРСР; збереження монопольних позицій державного сектору економіки.

Аналізуючи історію становлення і розвитку політичної думки в Україні, можна зробити висновок, що вона була і є складовою частиною світової політичної думки. Авторами цього напрямку є Д.Видрін, Д.Табачник, Б.Гриньов, А.Деркач, А.Єрмолаєв.

Другий напрямок, представниками якого є Є.Бистрицький, С.Макеєв, М.Томенко, О.Дергачов . Вони пропонують відмовитись від етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв’язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства.Після здобуття Україною незалежності національна школа політології активно розвивається. Інтелектуальні сили політологів зосереджені у провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об’єднаннях. Зусилля українських політологів спрямовані на відродження національної та ствердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини.