Близький і середній схід у контексті стратегії національної безпеки США: висновки для України

Таким чином, мета нинішньої стратегії США щодо Ірану — посилення інформаційно-пропагандистського впливу, здійснення комплексу заходів, спрямованих на надання нового імпульсу спробам «зміни режиму» у Тегерані із середини. Підтвердженням цього є запит від Держсекретаря США К. Райс до американського конгресу щодо додаткового виділення на 2006 р. 75 млн дол. США на «підтримку демократії» в Ірані. Ці гроші мають бути використані на розгортання цілодобового радіомовлення на Іран, створення мережі супутникових телеканалів, збільшення фінансування іранських неурядових організацій, що виступають на захист демократії і прав людини, значного збільшення кількості іранської молоді, яка навчатиметься у Сполучених Штатах тощо [7].Щоб домогтися від Тегерана поступок щодо змісту і спрямованості своєї ядерної програми, Вашингтон використовує численні засоби тиску. Це, по-перше, спроби створити глобальну антиіранську коаліцію, яка б виступила єдиним фронтом проти політики Ірану щодо ядерного питання [8]. По-друге, намагання використати механізм санкцій Ради Безпеки ООН та всі наявні ресурси і можливості США. Під час свого виступу у Раді з питань зовнішніх відносин у м. Чикаго 19 квітня 2006 р. К. Райс висловилася за дипломатичне вирішення іракського ядерного питання, проте підкреслила, що можливість воєнних засобів також «залишається на столі», тобто є рівноцінним робочим варіантом [9]. Примітною реакцією на такі наміри американської адміністрації став спільний лист до президента США Дж. Буша колишніх міністрів закордонних справ США, Німеччини, Польщі, Нідерландів, Франції та Люксембурга М. Олбрайт, Й. Фішера, Б. Геремека, Й. ван Аартсена, Ю. Ведріна та Л. Полфер. Досвідчені дипломати нагадали лідеру Білого дому, що будь-яке «одностороннє використання сили Вашингтоном не зустріне значної підтримки в Європі та завдасть ще більшої шкоди трансатлантичним відносинам саме у той момент, коли вони налагоджуються після непорозумінь щодо вторгнення до Іраку» [10].

Серйозним викликом у здійсненні США своїх завдань на Близькому Сході стала тріумфальна перемога радикального угруповання ХАМАС на парламентських виборах у Палестинській автономії 25 січня 2006 р. Американський президент та його команда були змушені терміново виробити свою позицію щодо нової ситуації у Палестинській автономії та у палестино-ізраїльських відносинах. Підгрунтям цієї позиції стало Звернення президента США Дж. Буша до нації 31 січня 2006 р., а згодом вона була розширена у тексті нової Стратегії національної безпеки США. Враховуючи, що перемога ХАМАС сталася за повного дотримання всіх принципів і вимог до демократичних виборів, у документі наголошується, що, незважаючи на всю важливість виборів для формування вільного суспільства і ефективної демократії, вони повинні бути доповнені демократичними цінностями, правами та інституціями, які мають принести остаточну свободу. Участь у виборах окремих осіб або партій має передбачати їхню відповідальність за дотримання принципу рівності усіх громадян, прав меншин, громадянські свободи, добровільну та мирну передачу влади і мирне розв’язання наявних розбіжностей [4, 5].

Саме з цієї позиції у Стратегії національної безпеки розглядається прихід ХАМАСу до влади і створення палестинського уряду та визначається кілька принципових вимог до нього, безумовне виконання яких надасть можливість США співробітничати з цією організацією.

По-перше, існує фундаментальне протиріччя між активністю збройних формувань та розбудовою демократичної держави. По-друге, міжнародна спільнота наполягає, що дводержавне вирішення палестино-ізраїльського конфлікту вимагає, щоб палестинський уряд відмовився від насильства і терору, визнав право Ізраїлю на існування та роззброївся відповідно до «Дорожньої карти». Таким чином, якщо ХАМАС покінчить зі своїм терористичним минулим та змінить свої відносини з Ізраїлем, то буде створено підстави для встановлення миру і створення незалежної Палестинської держави [4, 5].

У новій Стратегії національної безпеки США набагато детальніше, ніж у попередній, аналізуються питання ідеологічної боротьби з ісламським тероризмом. По-перше, розглядаються деякі методологічні аспекти. Зазначається, що боротьба з терором є «битвою ідей, а не битвою релігій». Зроблено висновок, що представники міжнародного тероризму експлуатують ісламську релігію для моделювання своєї політичної мети: створення за допомогою тероризму та підривних дій тоталітарної імперії, яка відкидає всі політичні та релігійні свободи. Підкреслюється, що терористи використовують ідею джихаду як до представників інших релігій, так і до незгодних з ними мусульман. Розглядаються політичні, культурологічні та ідеологічні корені тероризму, особливо наголошується, що лави міжнародного тероризму поповнюються людьми, які не мають голосу у своєму власному уряді й не можуть законним шляхом впливати на зміни у своїй країні [4, 9-10]. По-друге, аналізуються цілі й завдання ідеологічної боротьби з ісламським екстремізмом у контексті реалізації політики США щодо Ісламського світу, зокрема і на Близькому Сході. Наголошується, що особлива увага має бути приділена підтримці політичних реформ, які нададуть можливість миролюбним мусульманам вільно сповідувати свою віру. При цьому найважливіша робота має здійснюватися усередині самого Ісламського світу.

Стратегія національної безпеки визначає, що у довгостроковій перспективі саме поширення свободи і людської гідності через демократію здатне вирішити проблему міжнародного тероризму, для чого найближчим часом необхідно здійснити такі кроки: