Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації

Глибинне джерело етнічного радикалізму пов’язане з виникненням на певному етапі протиріччя між етнічними та політичними принципами структуризації соціосфери. Саме тому етнічна деструктивність, власне кажучи, є “етнічною”, а етнополітичний конфлікт – саме “етнополітичним”: еліта в ході цього конфлікту може прагнути до мети, далекої від “етнічних” проблем, але використовувати для її досягнення саме етнічні проблеми.

Щодо етнічного радикалізму, то він проявляється у формі етносепаратизму, юніонізму та, власне, в міжетнічних конфліктах. Між його різновидами простежується певна єдність.

По-перше, сепаратисти та юніоністи апелюють до етнічної ідентичності. Протистояння будується на використанні шовіністичного гасла “ми – вони”. У цьому випадку ворогом стає не поліетнічна держава, а домінуючий етнос. Ось чому громадянська нація не може бути створена на порожньому місці, нові цінності виникають не з повітря. Тому націобудівництво припускає акультурацію етнічної меншини шляхом впровадження культурних цінностей домінуючого етносу.

У результаті націобудівництва більш за все деетнізується державостворюючий етнос, що є своєрідним донором. Однак, “малі” народи все одно сприймають створення громадянської нації як “асиміляцію” “старшим братом”. Природно, що такі настрої посилено культивуються і підігріваються радикальними лідерами, які використовують деструктивний потенціал у своїх інтересах. В результаті етносецесійний конфлікт завжди переходить в кофлікт міжетнічний (вірмени і азербайджанці в Нагорному Карабасі, абхази і грузини в Абхазії, чеченці і росіяни в Чечні).

По-друге, етнорадикалізм, як власне міжетнічний конфлікт, може також виникати внаслідок політики націобудівництва. Він не може з’явитися просто через етнічні розходження. Для цього потрібно, щоб заздалегідь нагромаджувався деструктивний потенціал етнічності у представників, що населяють поліетнічну державу. Як правило, це реакція у відповідь на спроби центру штучно утворити єдину націю, а також на перетворення етносів у етнонації з етнонаціоналістичною свідомістю. Етнонації, як етноси, що стали політичними суб’єктами, вступають у боротьбу між собою за право на монополію вважатися нацією, а фактично – за статус “титульного” етносу (у масштабах усієї країни або її окремих частин) і реалізацію права на власну державу.

Будь-який етнічний конфлікт – війна тамилів у Шрі-Ланці, осетино-інгушський конфлікт за Приміський район у Північній Осетії тощо – все це, по суті, боротьба націоналістичних еліт за свою етнократичну державність або автономію, у якій місця “чужинцям” немає. Агресивні дії спрямовуються на інший етнос, тому що він є “зайвим елементом” у створюваній етнократичній політичній системі. Відбувається ніби інтерференція двох причин – глибинного конфлікту ідентичностей, що виникає в результаті націєбудівництва і деетнізації, і неминуче присутньої в будь-якій поліетнічній державі етнічної стратифікації. Такого роду інтерференція різко збільшує потенціал етнічної деструктивності.

Отже, прояви етнічної деструктивності (етнорадикалізм, етно- і міжетнічні конфлікти) підтверджують єдину природу цих суспільних явищ кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Керуючись цією тезою та враховуючи численні дослідження генези й розвитку деструктивних етнополітичних феноменів, у тому числі й на теренах колишнього СРСР, процес розгортання етнічної деструктивності можна принципово поділити на послідовні етапи:

1) відродження рідної мови та елементів етнічної культури;

2) зміцнення почуття етнічної спільності, нарощування етнічної ідентичності;

3) етнічне самоствердження через посилення етноцентризму і формування етнонаціоналістичних політичних організацій;

4) “мовна суверенізація” і витіснення інших мов, у тому числі за допомогою законодавчих механізмів;

5) активне відторгнення всього чужого, створення “образу ворога” в особі метрополії і “п’ятої колони” з представників іншого етносу, перетворення етноцентризму на шовінізм і перехід етнонаціоналізму в стадію радикалізму;