Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації
Зрозуміло, що з такими поглядами на етнічні проблеми навряд чи можна осягнути їхню суть. Будь-які спроби розібратися в цьому глибше рішуче припинялися, оскільки партійна суспільна наука визначала: “Націоналізм грунтується на визнанні пріоритету національного фактора в суспільному розвитку над соціально-класовим” [12]. За великим рахунком, проведення будь-яких власне етнологічних досліджень загрожувало вченим зарахуванням до “націоналістів” з відповідними наслідками. Наріжним каменем радянської національної політики було сталінське визначення нації. В радянській науці ніхто так і не спробував поставити під сумнів наукову спроможність цієї методології – ототожнення етнічного і національного. Такий підхід визначав усю політику радянського керівництва в сфері етнічних відносин, причому саме в ній було продемонстровано винятковий догматизм.
Радянська національна політика була амбівалентною і внутрішньо суперечливою, а тому приречена на невдачу. З одного боку, існувала офіційна доктрина дружби народів СРСР, що, звичайно, не було порожнім звуком і значно сприяло мирному співіснуванню цих народів протягом кількох десятиліть. З іншого боку, серед малих народів руками влади вирощувався етнічний націоналізм.Сутність цього парадоксу полягає в тому, що керівництво СРСР спробувало розвивати відразу дві протилежні тенденції – інтеграцію суспільства в громадянську націю (“єдиний радянський народ”) і саморозвиток малих етносів, включаючи створення автономних республік.
В реалізації першої тенденції радянська влада домоглася досить значних результатів. Дружба народів в СРСР не була фікцією. Радянська влада створила й такий феномен, як “нова спільність”. Після розпаду СРСР ця спільність демонструє себе не тільки в зв’язаних економіках і міцних кордонах, але й у потужних культурних цінностях, професійних, людських зв’язках.
Реалізація другої тенденції – це результат нерозрізнення етносу і націй в теорії і практиці. Керівники країни “складали перелік” націй. Саме це сприяло зростанню місцевого етнічного націоналізму. Його культивування мало два аспекти.
Перший аспект. Те, що лишилося у спадщину на території колишнього СРСР, є результатом штучного конструювання в країні етнічної федерації. В основу федералізму було покладено не історично-територіальній, а часто етнічний принцип в етнонаціоналістичному трактуванні: “одна нація – одна держава”. В умовах етнічної строкатості це виявилося міною уповільненої дії. Крім того, етнічне обгрунтування проведених усередині федерації кордонів було проблематичним. Наприклад, багато автономій конструювалося одночасно для двох народів: Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Чечено-Інгушетія та інші. Виникнення Узбекистану і Таджикистану породило гостру колізію між узбеками й таджиками стосовно центрів ірано-таджицької культури – Бухари і Самарканда (населеними фактично поузбеченими таджиками). Показовим є приклад Казахстану, де казахи складають менше 50 % населення; Татарстану, де проживає менш 25 % татар. Дуже часто кордони проводилися волюнтаристськи, виходячи з особистих бажань місцевих лідерів або їхнього лобі в Москві. Саме внаслідок такого вирішення дві історично вірменські області – Нахічевань і Нагорний Карабах опинилися в Азербайджані. Так само створювалася Башкирська АРСР, де за переписом 1989 року частка башкирів складала 22 % від усього населення, а росіян – 39 %. Так була розділена між Росією й Україною колишня Донецька область. Так само вирішувалась доля Криму 1954 року [13].
Нерідко республіки створювалися взагалі під неіснуючий етнос. Наприклад, хакаси та алтайці сформувалися вже в радянський період, кожен на основі кількох тюркських народів у рамках “своїх” областей. У зв’язку з “національним розмежуванням” у Середній Азії колишні киргизи поділилися на киргизів і казахів, а населення Туркестану, що раніше вважало себе “єдиним тюркським” етносом, було поділене на узбеків, киргизів, туркменів.
Крім того, внаслідок вузькополітичного бажання скрізь побачити прогресивний розвиток, народи були поділені на “соціалістичні нації” і “соціалістичні народності”. Було чітко визначено, який народ уже “доріс” до власної союзної республіки, кому дозволяється мати власну автономну республіку, кому – тільки автономну область, а хто може розраховувати хіба що на округ. Отже, крім природної етнічної стратифікації всі етноси були штучно, насильно стратифіковані керівництвом СРСР.
Другий аспект. У країні проводилася цілеспрямована політика вирощування “національних кадрів” для керування своєю республікою чи автономією. Ці кадри “виросли” і витіснули партійну російську еліту. Сьогодні у всіх пострадянських державах, а також у багатьох національних республіках РФ влада належить представникам титульного етносу, хоча він часто є меншістю. Еліта меншин тримає курс на етнократію.
Тим самим, під прикриттям “права на самовизначення” місцеві політичні еліти уміло розігрували етнонаціоналістичну карту. В СРСР яскраво проявилося те, що Б. Андерсон називає “офіційним націоналізмом”, а Е. Гобсбаум – “урядовою перспективою” [14]. Зрештою, горезвісне “національне питання” зруйнувало Радянський Союз, керівництво якого багато років однією рукою вирощувало “нову історичну спільність” під назвою “радянський народ”, а іншою штучно розвивало народності в “соціалістичні нації”. Е. Гобсбаум стверджує, що комуністичний режим свідомо створював територіальні національно-адміністративні одиниці там, де їх не існувало [15]. Тобто офіційна державна влада проводила унікальну політику культивування етнонаціоналізму. Радянське керівництво фактично викувало зброю для знищення СРСР. Цікаво, що американський вчений Р. Пайпс ще 1976 року на міжнародній конференції “Національності і націоналізм в СРСР” несподівано для колег передбачив майбутній розпад СРСР саме з етнічних причин [16].