Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації
Деструктивний потенціал етнократії дається взнаки й після розпаду СРСР. Досить згадати Латвію, Естонію, а в деяких проявах суспільного життя – й Україну.Однак процес державного, національного будівництва на руїнах СРСР не обов’язково призводить до конфліктів. Питання полягає в тому, які чинники необхідні для створення стійкої рівноваги в суспільстві. Проблеми етноконфліктів відображені у трьох теоріях, але всі вони не спрацьовують у пострадянському просторі.
І. За “Тріадою Р. Брубейкера” [17] посиленню ризику етноконфліктів, сприяє поєднання трьох чинників:
• суспільство, що націоналізується, яке недавно здобуло незалежність;
• проживання на території держав меншин, що бояться стати маргіналізованими;
• зв’язок меншин певної держави з діаспорою в інших державах.
ІІ. Теорія “морозильної камери” [18] виходить з того, що Радянський Союз штучно “заморозив” національні прагнення, і коли радянська система різко стиснулася, приховані національні рухи вийшли на поверхню політичного процесу. Прихильники цієї теорії вбачають причину розпаду СРСР в національних рухах. Хоча в багатьох випадках (Середня Азія) було б правомірно розглядати національні рухи як наслідок розпаду СРСР.
ІІІ. Концепція етнопідприємництва. Згідно з нею, національна мобілізація – це результат агітації етнопідпримців, яким була необхідна легітимізація політичних претензій. Але ця теорія не бере до уваги те, що в пострадянських республіках етнопідприємництво процвітало дуже недовго і в більшості випадків зазнало краху. Росія, Україна, Білорусь структурно неприйнятні для етнопідприємництва, а національні рухи цих республік перебували в опозиції до влади. В Грузії, Азербайджані етнопідприємці спочатку мали успіх, але незабаром були витіснені іншими політичними силами, що спиралися не тільки на етнічний ресурс. У більшості автономних республік СРСР (за винятком Абхазії, Чечні, Північної Осетії) етнопідприємці були не в змозі захопити владу. Тобто, стратегія етномобілізації виявилася неефективною.
Після краху державної монополії на владу, що забезпечувала мир у регіонах, де було змішано різні етноси та релігійні конфесії, національні підприємці поступилися апаратникам, які прийшли до влади. Ось чому в пошуках причинних зв’язків, що пов’язують конфліктні ситуації в етносфері, необхідно враховувати чинник “місцевого”: місцеві традиції, історію, досвід розв’язання етнічних суперечок. На думку німецького дослідника К. Цюрхера, місцеві локальні інститути спроможні виступати в якості посередників при розв’язанні конфліктів, забезпечуючи рівновагу. Безумовно, місцеві інститути спроможні не допустити й потенційного насильства. Серед їхніх важелів найефективнішими є:
• використання джерел соціального впливу, які, у випадку безсилля держави, можуть виступити як посередники між етнічними групами (наприклад, духівництво);
• неформальні угоди про поділ влади, що можуть збалансувати суперництво етнічних груп у боротьбі за владу;
• формальні угоди про поділ влади.
Пострадянські держави є мультикультурними. Для підтримання рівноваги потрібні інститути, що будуть її забезпечувати та запобігати культурній уніфікації. Цікаво, що й сам мультикультуризм містить у собі вирішення проблем. Так, у північнокавказьких республіках після розпаду СРСР 1991 року зуміли запобігти трансформації потенційних конфліктів шляхом саморегулювання місцевих інститутів. Велику роль у створенні комунікаційних каналів для вирішення конфліктних ситуацій зіграло духівництво, інститут “старійшин”, як це було в Дагестані та Кабардино-Балкарії.
Політики нових держав повинні враховувати, що швидкі реформи, зміна еліт, проблеми приватизації підприємств, паюванням орних земель в поліетнічному суспільстві можуть створювати ситуацію серйозних ризиків.
Пострадянська етнізація: конфлікт ідентичності