Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації
Безуспішні спроби останніх років ХХ століття витіснити етнічність громадськістю призвели до того, що нішу національної ідентичності займає етнічна ідентичність.
Згадаймо, якою ейфорією супроводжувалося національне будівництво, що розгорнулося на азійському та африканському континентах у 50 – 60-их роках минулого стліття. У цьому зв’язку дуже показовим був ентузіазм Д. Неру в справі “відкриття Індії”. Але ж іноді модернізація суспільства не тільки не сприяє бажаному прогресові, а й може створити широкий спектр руйнівних реакцій, що загрожують порушенням ідентичності індивідів. Так, в останні роки гіпертрофована етнічність “нових націй” витіснила нав’язувану згори громадянську ідентичність та породила “етнонацію” – сурогат класичної європейської нації, тобто політизований етнос. Поліетнічні країни, у яких народжувалися такі нації, підлягали демонтажу.Справді, у політичному суспільстві активність етнонаціоналістів об’єктивно націлена на сецесію та міжетнічні конфлікти. Як тільки поліетнічна система набуває змісту “багатонаціональної держави” (як це було в СРСР), вона приречена на постійну боротьбу з відцентровими внутрісистемними силами, дія яких може призвести до розпаду держави. Лідери етнонацій прагнуть до сецесії і створення власної “національної держави”. “Утворення національної держави є тенденцією вічного національного руху” [19].
Процес руйнування поліетнічної держави юридично обгрунтовується правом націй на самовизначення. В результаті виникає практично нерозвинуте юридичне протиріччя між принципами самовизначення і територіальної цілісності. На практиці виявилося, що самовизначення одного народу може відбуватися лише за рахунок обмеження прав інших народів. Е. Гобсбаум підкреслює, що “створення однорідної національної держави є метою, яку можуть здійснити тільки варвари” [20]. Що принципово, етносепаратизм тлумачиться не тільки в корисливих інтересах політиків, а й в інтересах економічних еліт. Усе це, безумовно, відбувається в дійсності. Так, Д. Горовітц заперечує “економічне” пояснення етнічної конфліктності. На його думку, “економічний антагонізм більш пояснює етнічний конфлікт угорі, ніж внизу “соціальної піраміди” [21].
Етнонація – це ще не нація, а етнос, що прийшов у політику. Втілити ж у життя ідею нації можна лише одним способом – створити “свою” державність. Тоді титульний етнос поєднується з державою і остаточно перетворюється на націю. При цьому етнос, що прагнув до сецесії, зараз прагне гомогенізувати “власну” державу і не допустити сепаратизму. Встановлюється політичний режим його повного панування з дискримінацією меншин – тобто етнократія. Такий тип держави будується на основі етнонаціоналістичної концепції, згідно з якою держава створюється одним етносом, що домінує на певній території. Права інших етнічних груп можуть формально визнаватися, але вони розглядаються як “гості”, по відношенню до яких “державний “ етнос може вести толерантну політику тільки за умови виконання ряду його вимог.
Характерно, що в таких випадках може виникати ланцюгова реакція. Наприклад, спочатку Грузія прагнула вийти зі складу СРСР, потім уже саме тбіліське керівництво повело боротьбу із сепаратизмом в Абхазії, Південній Осетії, Аджарії. Після цього влада Абхазії намагається побудувати “чисто абхазьке” суспільство, виганяє грузинів, починає утискувати росіян, вірменів.
Отже, між етнократією і націобудівництвом не спостерігається принципової різниці. В обох випадках йдеться про етнічну гомогенізацію.
Характерним для другої половини ХХ століття став феномен агресивної політизованої етнічності. Очевидно, він супроводжуватиме нас й у ХХІ столітті. На думку Д. Мойнихана, цей феномен створює ситуацію справжнього “пандемоніуму” [22].
Агресивна форма політизованої етнічності затьмарила життя багатьох країн. За ознакою етнічної належності люди почали вбивати одне одного. Наведемо число вбитих у деяких етнічних війнах: Філіпіни – 120 тисяч чоловік, Шрі-Ланка – 25 тисяч чоловік, Боснія і Герцоговина – 200 тисяч чоловік [23].
Від середини 80-х років хвиля “етнічного ренесансу” охопила СРСР: Якутськ, Алма-Ата, Карабах, Сумгаїт, Тбілісі, Крим, Баку, Фергана, Осетія, Придністров’я, Чечня… Етнічний націоналізм, як наслідок посткомуністичної ідентифікації, побутує і в пострадянських країнах, набираючи різних форм. Треба визнати, що спадщину останніх десятиліть ХХ століття у вигляді “національного питання” беремо із собою у ХХІ століття. Принаймні, поки що не маємо підстав думати, що вдалося хоч якось приборкати етнічний радикалізм, який вимагає “привести у відповідність” політичні й етнічні кордони (незалежно від того, чи змінюються при цьому ті та інші).
Активність екстремістських організацій, агресивний етнічний радикалізм, етносепаратизм, сецесія, міжетнічні конфлікти самі по собі – це лише соціальний феномен. Деструктивність не притаманна етносові одвіку. Феномен етнічної деструктивності – феномен історичний. Він виникає на певному етапі історичного процесу. Виявляється, що абсолютна більшість проблем сучасного суспільства в етносфері безпосередньо пов’язана з націобудівництвом. У ході його виникає конфлікт ідентичностей. Очевидно, що в ситуації такого конфлікту люди фактично стають маргіналами, опинившись у проміжному стані між неналежністю до свого етносу і належністю до нації, що вибудовується. Індивіди змушені вибирати між двома ідентичностями, а це нерідко може призвести до агресії, радикалізму в рішеннях. Активізується своєрідний механізм етнічного самозбереження, різко зростає рівень етнічної свідомості. За цих умов політика націобудівництва однозначно сприймається як асиміляція і етноцид.Процеси деетнізації та акультурації, що розгортаються в процесі національного відродження, неминуче зіштовхуються з могутньою протидією. Так в ході внутріособистісної колізії нагромаджується потенціал етнічної деструктивності. Крім того, завжди знаходяться лідери, що політично організують стихійний процес та використовують деструктивний потенціал в своїх цілях. В етнічності виникає політична функція, етнос виходить в політичну площину суб’єктом політики.