Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади

За стилістичними особливостях у політичній риториці домінувала „мова умовлянь”. Її еталон повною мірою представлений у виступах Перікла. „Як цар стояв він, коли говорив перед народом; спокійною серйозністю й силою свого слова він повелівав схвильованими масами. Він зневажав звичайними прийомами народних ораторів. Мова його була вільна від суєтної дотепності, що жадає схвалення юрби... Велике значення його промов було обумовлене гідністю і моральною висотою його характеру, філософською освітою і всебічним розвитком розуму. До цього слід додати, що він ніколи не розраховував на хвилинне натхнення, і тому ніколи, не приготувавшись, не звертався до народу” [21].

Якщо ж спостерігався „занепад моралі”, то це автоматично видозмінювало політико-риторичний ідеал суспільства - виникало соціальне замовлення на лідерів, котрі використовували політичну промову з демагогічними характеристиками. Народні зібрання цікавив не зміст промов, а зовнішній їх бік - найдрібніші нюанси модальності, міміки та жестикуляції.

У синтезі бінарних опозицій спостерігалося домінуюче значення слова, оскільки в античності „не існує нічого за межами дискурсу” [22]. Поряд із цим важливим був і практичний ефект, особливо в сфері військового мистецтва та законотворчості. Справді, практичні ефекти, не підкріплені належною риторикою, втрачають свою очевидність і сенсибельність. Так само і словесна діяльність, без фіксації конкретних досягнень, може спричиняти ерозію владних повноважень.

Здійснений аналіз дозволив визначити за допомогою комунікативного синтезу бінарних опозицій „технологію” формування „образу влади й велителя”, щодо якого між „зацікавленими сторонами” (лідером і послідовниками) існує тотожність позицій та інтерпретацій.

Подальше дослідження цієї проблематики вимагає, по-перше, чіткішої ідентифікації культурних феноменів, інтегрованих у комунікативний процес між політичним лідером і послідовниками. По-друге, необхідне вивчення цього процесу в межах певних культурних систем. По-третє, важливо встановити логічний зв’язок в історичній еволюції культурологічних складових, що детермінують політичне лідерство.

Література:

1. Neuberger O. Fuhren und gefuhrt werden. - Stuttgart, 1990. S. 2.

2. Дибиров А.-Н. З., Пронский Л. М. О природе политической власти // Вестник МГУ. Сер. 16. Социология и политология. 2002, № 2; Шмит К. Политическая теология. - М.: КАНОН-пресс-Ц, 2000; Щербинина Н. Г. Герой и антигерой в политике России. - М.: „Весь мир”, 2002.

3. Fagagnini H.P. Was soll denn politische Fuhrung? // Zeitschrift fur Politik. 2000, № 3. S. 277.

4. Folkertsma M. J. Ideology and Leadership. - New Jersey, 1988. P. 4 - 5.

5. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996; Лысюк А. И. Социокультурная детерминация политического лидерства. – Брест: БрГУ, 1999; Stone W., Schaffer P. The Psychology of Politics. - New York, 1988.

6. Соловьев А. И. Коммуникации и культура: противоречия поля политики // Полис, 2002, № 6. С. 7.

7. Сапронов П. А. Власть как метафизическая и историческая реальность. – СПб.: Церковь и культура, 2001; Такер Р. Политическая культура и лидерство в Советской России. От Ленина до Горбачева // США: Экономика. Политика. Идеология. - 1990, № 1 – 6; Щербинина Н. С. Политика и миф // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. - 1998, № 2.

8. Ахиезер А. С. От культурологического к социокультурному анализу инноваций в обществе // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 1996. - № 2. С. 26 - 28.

9. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С. 350.

10. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. - М.: Прогресс, 1988. С. 15, 62 - 63.

11. Боннар А. Греческая цивилизация. Соч. в 3-х томах. Т. 1. - М.: Искусство, 1992. С. 248.12. Гегель. Философия истории. - СПб.: Наука, 1993. С. 279.