Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади

Керуючись культурологічним змістом феномена політичного лідерства, можна виокремити сукупність дуальних опозицій, котрі формують персоніфіковані „образи влади”. Критеріями такого виокремлення будуть способи їх а) артикуляції та б) репрезентації, ступінь їх в) об’єктивності, г) раціональності, д) моральності, е) метафізичності, ж) універсальності й з) креативності. Згідно з цим, в системі політичних комунікацій лідера і послідовників можна виокремити бінарні опозиції, у межах яких здійснюється відповідний значеннєвий синтез: (1) монологізм - діалогізм, (2) ціннісна єдність - плюралізм, (3) моралізм - утилітаризм, (4) раціоналізм - ірраціоналізм, (5) креативність - рутинність, (6) метафізичність - кон’юнктурність, (7) онтологічність - релятивізм, (8) універсалізм - партикуляризм, (9) слово - справа (практичні ефекти).

Слід зазначити, що дуальні опозиції, сформовані різними культурами, так само, як і міжкультурні комунікації між лідером і послідовниками, досить стійкі в межах певних політико-культурних систем, що дозволяє використовувати методи порівняльного аналізу.

Зупинимося на технології синтезу бінарних опозицій у системі політичного лідерства докладніше, оперуючи давньогрецькими політичними зразками.

Спочатку доцільно піддати аналізу культурологічне комунікаційне поле: монологізм – діалогізм, оскільки саме воно визначає уявлення лідерів і послідовників про зміст політичних ієрархій, ступінь автократичності/демократичності владного образу та власних рольових характеристик, що випливають з цих уявлень. Це важливо ще й тому, що сама природа лідерства заснована на „зчепленні”, „поєднанні” діяльності лідера та його послідовників. Послідовники в цій взаємодії є об’єктом, але об’єктом своєрідним, „інверсійним”, тобто таким, що періодично трансформується в суб’єкт. В тій чи іншій мірі плебісцитарний характер політичного лідерства зберігається протягом сторіч.

У давньогрецькому класичному суспільстві один бік дуальної опозиції репрезентувала ідея нового космічного порядку, що спирається не на могутність божественного правителя, а космосу, який підкоряється закону, правилу. Як відзначав Ж.-П. Вернан, у світогляді греків відбулася заміна старих ієрархічних відносин панування й підпорядкування новим типом суспільних зв’язків, заснованих на симетрії та взаємності відносин між громадянами як „рівними”. „На зміну образу всевладного царя прийшла ідея спеціалізованих суспільних функцій... Тепер переважає не одна особистість, що панує над життям суспільства, а множинність функцій, які... з необхідністю вимагають поділу і взаємного розмежування” [10]. У політичному плані громадяни полісу сприймали себе взаємозалежними одиницями однієї політичної системи, законом якої вважалася рівновага, а нормою - рівність. Така космологічна топологія природно припускає утвердження діалогічних форм політичних зв’язків.

Другий бік дуальної опозиції грунтувався на уявленні про жорстку ієрархізацію політичних зв’язків, яка живиться самою суттю рабовласницьких відносин, що припускають наявність повновладного володаря на верхівці владної піраміди. Психологічним підгрунтям цієї тенденції був іманентно властивий давньогрецьким політичним діячам „агональний дух”, тобто прагнення до слави, відзнак, першості.

Синтез бінарних опозицій у цьому комунікаційному полі передбачав високий ступінь залежності влади правителя від імперативів права та „волі народу” при одночасній значній перевазі його політичного впливу над офіційним статусом. До прикладу можна згадати політичну постать Перікла, котрий, як свідчив Фукідід, правив афінським народом за своєю волею, ніби монарх. „Це було за назвою демократією, а фактично правлінням першого з громадян” [11].Культурологічне комунікаційне поле ціннісна єдність – плюралізм визначає ступінь диференціації чи інтеграції субкультур лідерів і послідовників у сфері інтерпретації ідеальних „образів влади”. З одного боку, лідер може бути втіленням єдиної універсальної ціннісної системи, з іншого - репрезентувати партикулярні цінності, наочно втілені в партійних ідеологічних схемах.

За браком диференційно-індивідуального розвитку відбулася тотальна етатизація менталітету давнього грека, що стало окремим проявом загальнішої закономірності - необхідності коритися інтересам цілого. Для політичних лідерів природною і необхідною стала звичка „жити для батьківщини без подальшої рефлексії” [12].

Поряд з цим, соціально стратифіковане рабовласницьке суспільство об’єктивно відтворювало істотні субкультурні розходження між окремими групами населення, що, у свою чергу, обумовлювало появу лідерів, котрі проголошували тиранічні й охлократичні політичні проекти. Синтез бінарних опозицій при цьому здійснювався на основі культурно-політичних універсалій, закорінених у певному історичному просторі: сакралізації „образу володаря”, символізації його морального авторитету, презентації образу „національного героя” тощо.